Гадючник - Моріак Франсуа
Я збагнув її мимоволі, лише завдяки цьому хлопцеві; це стало мені ясно лише набагато пізніше. Ти от гадаєш, що весь рід людський носить на собі печать первісного гріха, але ні одне око не знайшло цієї виразки в Люка: він вийшов з рук гончара довершеним і без найменшої щербинки. Зате я перед ним відчуваю всю свою неповноцінність.
Чи можна сказати, що я шанував його як сина? Ні, я любив його за те, що він анітрохи не скидався на мене. Я добре знаю, що саме Юбер та Женев'єва перебрали від мене: жадібність, зажерливу любов до життєвих благ, зневажливу владність (Женев'єва третирує свого чоловіка без усякого жалю і така ж пихата, як я). А Люк зовсім інший, я був певен, що не побачу в ньому своєї подоби.
Більшу частину року я про нього навіть не думав. Батько брав його до себе на Новий рік та великдень, а літні канікули він проводив у нас. Покидав наш край він у жовтні разом з іншими перелітними пташками.
Чи був він побожним? Ти казала про нього:
– Навіть на такому маленькому ледащові, як Люк, видно вплив святих отців. У неділю він завжди причащається… Правда, молитви він одтарабанює нашвидку. Та зрештою кожен дає що може, більше нічого від нього вимагати.
Зі мною Люк ніколи не говорив про це, не робив ані найменших натяків. Усі його розмови були про щось конкретне. Іноді, коли він діставав з кишені ножа, поплавка, сопілку, щоб підманювати жайворонків, на траву падали чорні чотки, і він притьмом підбирав їх. У недільні ранки він здавався, може, трохи тихішим, ніж у будень: не такий життєрадісний, не такий свавільний, ніби сповнений чогось нового, дорогого.
Серед усього, що прихилило мене до Люка, було одне, що тебе, мабуть, здивує. Часом у неділю я впізнавав у цьому оленяті, яке вже перестало вибрикувати, брата нашої дівчинки, померлої дванадцять років тому, дарма що Марі зовсім не нагадувала його вдачею, – вона жахалася, як хто-небудь розчавить кузьку, і дуже любила, вистеливши мохом дупло в дереві, ставити туди фігурку божої матері, пригадуєш? Отож для мене у цьому ледащові, як ти його називала, оживала наша Марі чи, точніше, те саме джерело, що било з неї і разом із нею пішло під землю.
На початку війни Люк мав майже п'ятнадцять років. Юбера забрали до армії, в допоміжні частини. Всі попередні медичні огляди він терпів із філософським спокоєм, а ти місця собі не знаходила од тривоги. Довгі роки його вутлі груди будили в тобі болісний неспокій, а тепер ти сподівалася через них добитися звільнення від призову. Коли нудна канцелярщина і якісь особисті прикрощі викликали в Юбера охоту піти добровільно на фронт, і він починав, поки що намарне, клопотатися про це, ти відверто висловлювала побоювання, які досі старанно ховала від усіх. Ти казала: "З такою спадковістю, як у нього…"
Моя бідна Ізо, не бійся, я не кину в тебе каменя. Я ж бо сам ніколи тебе не цікавив; ти ніколи не придивлялася до мене, а на той час і поготів. Ти не помічала, не вгадувала, як у роки війни кожної зими зростав у мені неспокій. Люкового батька мобілізовано і взято до якогось міністерства, і тепер хлопець проводив у нас не лише літо, а й різдво та великдень. Війна його захоплювала. Він усе боявся, що війна скінчиться перше, ніж йому мине вісімнадцять років. Раніше він ніяких книжок і в руки не брав, а тут поглинав спеціальну літературу, вивчав карти. Він займався гімнастикою. В шістнадцять років він уже був дорослим і загартованим парубком. Ось кого не зворушували балачки про поранених та вбитих! Із наймоторошніших розповідей про окопне життя, які я підсовував йому для читання, він виносив своє власне уявлення про війну як про грізний, але чудовий спорт, яким не завжди дістаєш змогу займатися. Треба було поспішати. Ох, як він боявся спізнитися! Він уже мав у кишені дозвіл свого бовдура-татуся. Наближалося його фатальне повноліття, в січні вісімнадцятого року, і я з трепетом стежив за кар'єрою старого Клемансо[12], так само як колись батьки в'язнів чекали падіння Робесп'єра, сподіваючись, що тиран упаде, перше ніж їхні сини стануть перед трибуналом.
Коли Люк був у таборі, в Сужі, і відбував там муштру, ти посилала йому теплі речі і всілякі ласощі, але казала іноді таке, що я ладен був убити тебе, моя бідна Ізо. Ось що ти казала:
– Бідний хлопець, було б дуже сумно, якби його вбили… але він принаймні не залишить по собі сиріт…
Звісно, нічого ганебного в цих словах не було.
І ось настав день, коли стало ясно: нема чого сподіватися, що війна скінчиться раніше, ніж Люка поженуть на передову. Коли фронт прорвали під Шмен-де-Дам, він приїхав до нас попрощатися на два тижні раніше, ніж ми сподівалися. Яка то була мука! Наберуся духу, щоб повернутися до одного моторошного спогаду, – він ще й тепер іноді будить мене вночі, і я прокидаюся з голосним зойком. Того дня я пішов до свого кабінету, дістав черес, зроблений у лимаря за зразком, який я йому дав. Я заліз на табуретку і спробував присунути до себе гіпсову голову Демосфена, що стояла на книжковій щафі. Я не міг її зрушити. Скарбничка була напхана луїдорами, що їх я кидав туди від дня мобілізації. Я застромив руку в золото, яким дорожив над усе на світі, і набив ним черес. Коли я зіскочив з табуретки, цей обважнілий, вгодований металом удав обвився круг моєї шиї і придавив мені потилицю.
Я несміливо простяг черес Люкові. Він спершу не зрозумів, що я йому даю.
– Навіщо мені ця штука, дядю?
– Ще знадобиться, як будете на постоях або як у полон потрапиш… Та й мало що може статися… З ним ніколи не пропадеш.
– Го-го! – засміявся Люк. – У мене й так багато манаття. Невже ти думаєш, що я тягатиму на собі ще й цей монетник? Та при першій же атаці доведеться його викинути…
– Але ж, хлопче, на початку війни всі брали з собою золото, хто його тільки мав.
– Вони тоді ще не знали, що їх чекає, дядю.
Він стояв посеред кімнати; черес, напханий золотом, кинув на канапу. Цей рослявий хлопець здавався хирлявим у великій, не на зріст уніформі! З широкого коміра стирчала тендітна дитинна шийка. Стрижене волосся мовби забрало з собою всю його своєрідність. Його вже приготовлено до смерті, "обряджено", він став подібний до інших, невідмінний од інших, уже безіменний, уже пропащий… Він неуважно глянув на черес, потім звів очі на мене, і в погляді його були глум та презирство. А все ж він мене обійняв. Ми спустилися з ним до вхідних дверей. На порозі він оглянувся і гукнув:
– Передай ці гроші до Французького банку!
А мені вже й світ потьмарився. Я чув, як ти сказала йому сміючись:
– Е, ні, на це вже не сподівайся! Такого подвигу від нього не жди!
Двері зачинилися, я стояв нерухомо у передпокої, а ти мені сказала:
– Признайся: ти знав, що він не візьме твого золота. Просто зробив широкий жест.
Я згадав, що черес залишився на канапі. А що, як його поцупить слуга чи ще хтось… Я побіг нагору, схопив черес і завдав його собі на плечі. Мерщій висипати монети в Демосфенову голову!
Через кілька днів померла мати, а я майже не помітив цього. Вона вже два-три роки нічого не тямила, жила не з нами. Тепер ось щодня думаю про матір, але згадується вона мені такою, якою була замолоду; образ тієї старої, якою вона стала, стерся. Кладовищ я не люблю, але на її могилу іноді ходжу. Правда, квітів не приношу відтоді, як помітив, що їх крадуть. Вбогі цуплять троянди багатіїв, наживаються коштом небіжчиків. Треба поставити огорожку, але тепер усе таке дороге. Люк – той не має могили. Він пропав, пропав безвісти. Я зберігаю в гаманці ту єдину картку, що її він устиг написати: "Все гаразд, посилку отримав, цілую". "Цілую". Таки сказав мені добре слово, бідне моє хлоп'я.
XІ
Цієї ночі я прокинувся від ядухи. Довелося встати. Додибав до свого крісла і там під завивання лютого вітру перечитав останні сторінки, – аж дивно, які темні закутки душі вони освітлюють. Перше ніж знов узятися до писання, я посидів біля вікна. Вітер стих – ані війне. Калез мирно спав під рясними зорями. І раптом близько третьої години ночі знову знялася буря, в небі загуркотіло, впали важкі крижані краплі. Вони так ляпотіли по черепиці, що я злякався, – чи не падає град? Серце моє завмирало.
З виноградника тільки-но зійшов цвіт; майбутній урожай в'яжеться в лозах, але зав'язь – мов ті ягнята, яких мисливець прив'язує до дерева і залишає в пітьмі, принаджуючи хижаків: дві громові хмари клубочаться над моїми приреченими виноградниками.
А що мені тепер до того винобрання? Більше мені нема чого брати у цьому світі. Я можу тільки одне: пізнати трошки самого себе. Слухай, Ізо, після моєї смерті ти знайдеш серед паперів мою останню волю. Я склав свій заповіт за кілька місяців по смерті Марі, коли був хворий, і через дітей ти турбувалася за мою долю. Там ти прочитаєш моє кредо: "Якщо я перед смертю дам себе напутити священикові, то зараз, при доброму розумі і притомним бувши, я заздалегідь проти цього протестую, бо тільки, скориставшись із занепаду розумових здатностей і фізичної снаги, зможуть домогтися від мене того, що мій розум відкидає".
Отож мушу визнати: уже два місяці, як, перемагаючи огиду, придивляючись до себе, я відчуваю, як усе мені стає ясно: саме тепер вабить мене релігія. І не заперечуватиму: я помічаю в собі поривання, які могли б привести мене до бога. Я зумів би побороти цю спокусу, якби мені вдалося змінитися так, що я почав би подобатися самому собі. Так, цьому було б покладено край, я просто сприймав би те за слабість. Але як подумаю, скільки в мені затятості, яка зашкарубла моя душа, який дивовижний я маю хист викликати до себе недовіру і створювати довкола пустку, – страшно стає, і залишається єдина надія… Знаєш, що мені здається, Ізо? Не для вас, праведників, бог сходив на землю, а для нас, грішників. Ти мене не знала і не відала, що діється в моєму серці. Може, прочитавши ці сторінки, ти не так мене зневажатимеш. Ти побачиш: усе-таки в глибині душі я мав добрі почуття, що їх будила Марі своєю дитячою ласкою та ще малий Люк, коли, вернувшись у неділю з меси, він сідав на лаву перед будинком і дивився на моріжок.
О! Тільки ти не думай, що я про себе дуже високої думки. Я знаю своє серце, цей гадючник; його душать змії, насичують його отрутою; воно ледве б'ється під цим клубком.
