Гадючник - Моріак Франсуа

На це Юбер заявив: треба ненавидіти катів спасителя нашого. Абат відповів йому, що кожен із нас має право ненавидіти тільки одного ката, винного в муках Христа: "Ненавидіти лише самого себе, і нікого більше…"

Збентежена, ти відказала, що з такими теоріями нічого іншого не залишається, як віддати Францію під кормигу чужинцям. На щастя для абата, ти згадала про Жанну д'Арк, і на ній ви помирилися. На ґанку хтось із дітей гукнув:

– О, місяць світить, як гарно!

Я вийшов на терасу. Знав, що Марінета рушить слідом за мною. І справді, почув, як вона гукнула задиханим голосом:

– Почекайте мене…

Вона накинула на плечі боа.

На сході вставав повний місяць. Молода жінка дивилася, як довгі навскісні тіні грабів стелилися по траві. Селянські хати біліли підсліпувато в місячному сяйві. Десь валували собаки. Вона спитала, чому такі нерухомі дерева, чи не приспав їх місяць. А ще сказала, що такі ночі ніби створені на муки самітникам.

– Порожня декорація! – додала вона.

Скільки закоханих сидять зараз щока до щоки або торкаючись одне одного плечем. Який-бо звідник місяць! Я бачив, як на її віях бриніли сльози. Світ ніби вимер, живий був тільки її подих. Вона, як завжди, ніби трохи задихалася. Що залишилося від тебе зараз, Марінето, померлої 1900 року? Що залишається від тіла, похованого тридцять років тому? Пригадую аромат твоїх кіс тієї ночі. Щоб вірити в воскресіння мертвих, воскресіння плоті, треба перемогти плотські бажання. А тих, хто зловживав ними, чекає кара: вони вже нездатні не лише повірити в воскресіння плоті, але й уявити його собі.

Я взяв її за руку, ніби хотів потішити маленьку скривджену дівчинку, і вона, як дитина, припала головою до мого плеча. Я прийняв її, як приймає земля упалий з дерева персик. Більшість людей – як ті дерева: вони випадково виростають одне коло одного і сплітаються гіллям лише тому, що розрослися.

Але тієї хвилини я вчинив підло, я подумав про тебе, Ізо, й замислив тобі помститися: скористатися прихильністю Марінети, щоб змусити тебе страждати. Ця думка опанувала мене на коротку мить, але все ж вона майнула мені, я зважився на злочин. Ми побрели туди, де не було місячного сяйва, – до гранатового й жасминового гаю. Але волею долі я раптом почув ходу на стежці у винограднику – цією стежкою абат Ардуен ходив щодня на службу божу. То був, безперечно, він… І мені згадалося, як він сказав: "Ви дуже добрий…" Якби він міг зазирнути в мою душу тієї хвилини! Мені стало соромно: може, цей сором і врятував мене?

Я знову вивів Марінету на світло, посадив її на лаві. Я втер їй сльози хусточкою, казав їй лагідні слова. Так само я утішав Марі, коли вона, бувало, біжачи липовою алеєю, падала. Я підводив її і жалів. Я удав, ніби нічого не помітив, не вгадав якогось розчулення в її пориві та в її сльозах.

IX

Назавтра вона не поїхала кататися верхи. Я вирушив до Бордо. Незважаючи на канікули в судовій палаті, я двічі па тиждень їздив до міста і проводив там цілий день, щоб не уривати своїх юридичних консультацій.

Коли я сідав у поїзд, вертаючись до Калеза, на вокзалі стояв південний експрес, і, на мій подив, за вікном вагона з табличкою "Біарріц" я побачив Марінету: без жалобної вуалі, в сірому англійському костюмі. Я згадав, що її подруга, яка поїхала до Сен-Жан-де-Люза, все кликала її туди. Вона гортала ілюстрований журнал і не бачила, як я їй махав. Увечері я доповів тобі про цю зустріч, але ти неуважно вислухала мене, вважаючи мандрівку Марінети за коротку екскурсію. Ти сказала, що невдовзі після мого від'їзду Марінета одержала телеграму від подруги. Тебе нібито здивувало, що я про це нічого не знав. Може, ти запідозрила, що ми домовилися таємно зустрітися в Бордо? А втім, тобі було не до цього – маленька наша Марі лежала з гарячкою, вона вже кілька днів мучилася проносом. І ти дуже турбувалася. Треба віддати тобі належне: коли хто з твоїх дітей слабував, ніщо в світі тебе не обходило.

Страшно зупинятися на тому, що сталося потім. Навіть через тридцять років я тільки величезним зусиллям волі можу себе змусити згадувати про це. Я знаю, ти в усьому винуватиш мене. Ти навіть посміла кинути мені в обличчя, що я не дозволив викликати лікаря з міста. Звичайно, коли б ми запросили професора Арнозана, він би виявив, що в дитини черевний тиф, а зовсім не грип, як ми гадали. Але ти добре пригадай. Ти мене спитала:

– Що, як викликати Арнозана?

Я відповів:

– Доктор Обру запевняє, що в його селі душ із двадцять слабують на той самий грип…

Ти більше не наполягала. Нащо ж тобі казати, ніби ти і наступного дня благала мене телеграфувати Арнозанові? Не може цього бути, інакше я пам'ятав би. Правда, я стільки думав і передумав про все, стільки перебирав спогадів цілі дні і ночі, що сам заплутався. Нехай я скнара… Але не до такої міри, щоб скнарити, коли йшлося про здоров'я Марі. Таж це просто неймовірно, тим більше, що професор Арнозан ладен усіх лікувати з любові до бога й людей; якщо навіть я його й не покликав, то лише тому, що всі ми були певні: в Марі звичайнісінький грип, "ускладнений розладом кишечника". Цей Обру приписав Марі побільше їсти, щоб вона не дуже ослабла. Це він її вбив, а не я! Ні, ми тоді з тобою зійшлися на одній думці, ти не вимагала привезти Арнозана, ти брешеш! Я не винен у смерті Марі. Це жахливо, що ти звинувачуєш мене в її смерті! І ти таки цьому віриш, завжди цьому вірила!

Немилосердне літо! Моторошне літо! Невгавні трав'яні коники… Ми ніяк не могли дістати льоду. В ті нескінченно довгі пообіддя я все витирав рушником її спітніле личко і відганяв від неї мух. Арнозана привезли надто пізно. Лікування було змінено, коли вже ніщо не могло її врятувати. Вона все шепотіла, марила, напевне: "Задля тата! Задля тата!"

А ти пригадуєш її нелюдський крик:

– Боже мій, та я ж маленька!..

А потім додавала:

– Ні, я ще можу терпіти…

Абат Ардуен напував її лурдською водою. Ми нахиляли голови над її схудлим тільцем, руки наші торкалися. А коли все було скінчено, ти закидала мені нечуйність.

А хочеш знати, що коїлося в моїй душі? Дивна річ, ти, щира християнка, ніяк не могла відірватися від неживого тіла. Тебе благали попоїсти, казали, що інакше ти не витримаєш. З кімнати небіжчиці довелося тебе вивести силоміць. Ти сиділа біля узголів'я дочки, торкала то її чоло, то холодні щічки, ніби перевіряла, чи нема жару. А то припадала губами до її ще живого волосся. Іноді ти вклякала, ніби в молитві: та ні, то ти тулилася чолом до її крижаних, закляклих рученят.

Абат Ардуен підводив тебе і казав:

– Вона жива, вона вас бачить, вона вас чекає.

Він мав на увазі дітей, до яких треба бути подібними, щоб увійти до царства божого. Ти хитала головою, слова не доходили до тебе, твоя віра нічим не могла допомогти тобі. Ти думала лише про цю плоть від твоєї плоті, про мертве тіло, яке мають закопати і яке вже почало розкладатися. А я, невірний, дивлячись на померлу свою дочку, зрозумів, що означає "прах". Я мав відчуття непоправної утрати, вічної розлуки. Її вже немає. А це вже не вона. "Ви шукаєте Марі? Її вже тут нема…"

Згодом ти винуватила мене, мовляв, я її швидко забув. А чи ти знаєш, що обірвалося в мені, коли я востаннє поцілував її в домовині. Бо це була вже не вона. Ти зневажала мене за те, що я не ходив із тобою на кладовище мало не щодня.

– Він туди й не потикається, – казала ти. – Але ж, здається, він тільки Марі й любив трошки… Все-таки людина без серця.

Марінета приїхала на похорон, але за три дні знову поїхала. Горе засліпило тебе, ти не бачила небезпеки, що заходила з цього боку, і від'їзд сестри нібито дав тобі полегкість. А за два місяці ми довідалися про її заручини з якимось літератором, журналістом, з ним вона зустрілася в Біарріці. Було вже пізно відвести удар.

Ти не могла вибачити їй цього шлюбу, ти вся кипіла, ніби нарешті прорвалася вся твоя стримувана ненависть до Марінети, ти знати не бажала того "гульвісу", дарма що він був звичайнісінькою людиною, яких чимало на цьому світі; але ж він вчинив злочин; позбавив наших дітей багатства, що ним, до речі, і сам не скористався, бо найбільшу частку дістали небожі Філіпо.

Але ж ти ніколи не керувалася розумом, – ти лаяла їх на всі заставки. Далебі, ніколи не траплялася мені людина несправедливіша за тебе. На сповіді ти, мабуть, каєшся в дрібних грішках, не відаючи, що все твоє життя – то порушення всіх біблійних заповідей. Тобі нічого не варто наплести цілу купу фальшивих доказів, щоб знищити ненависного тобі ворога. Ти ніколи не бачила сестриного чоловіка, нічогісінько про нього не знала, але переконано заявила:

– У Біарріці вона стала жертвою якогось пройдисвіта, якогось готельного щура…

Коли сердешна померла від пологів (ох, не хочеться мені судити тебе жорстоко, як ти судила мене після смерті Марі), мало сказати, що ти не тужила – ти ніби раділа: "А хіба я не казала? Так і мало все скінчитися, вона сама йшла назустріч своїй погибелі". Тобі, звісно, не було в чому дорікнути. Ти виконала свій обов'язок. Нещасливиця добре знала, що рідня зустріне її з розкритими обіймами, що її чекають, досить їй тільки подати знак. І ти принаймні можеш сказати, поклавши руку на серце: ти не була її спільницею. Тобі, виявляється, дорого коштувало зберегти твердість: "Але ж бувають випадки, коли треба наступати самій собі на горло".

Ні, я не ганитиму тебе. Я навіть визнаю – ти була добра до Марінетиного сина, маленького Люка: прихистила його, коли не стало твоєї матері, яка до смерті піклувалася про нього. Ти брала його до себе на літні канікули і раз на рік їздила навідати його, – він учився в інтернаті на околиці Байони: "Я виконую свій обов'язок, раз батько не дбає про сина".

Я ніколи тобі не розповідав, як я познайомився у вересні 1914 року в Бордо з Люковим батьком. Я все тоді намагався дістати собі сейф у банку, але тоді всі сейфи розібрали втікачі-парижани[11]. Нарешті директор Ліонського кредиту повідомив мене, що один їхній клієнт повертається до Парижа і, може, погодиться поступитися мені сейфом. Коли він назвав його ім'я, я зрозумів, що йдеться про Люкового батька. Не думай, він зовсім не ірод, як ти собі його уявляєш. Звичайний собі чоловік. Йому тридцять вісім років, він зморений життям, очі так і бігають, і все боїться, як би його не взяли до війська.