Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза
Віп узяв Наталі за руку, повернув до себе обличчям.
— Тобі тут подобається?
— Звичайно,— сказала вона,— тут чарівно.
І це "чарівно" остаточно добило Жіля. її мовчання, холодна стриманість, крижані руки, погляд, скерований десь убік... Все свідчило,— Наталі розлюбила його... Неспроста він так тривожився всі три дні нестерпного очікування, ледве розгорнувши, кидав на підлогу газети, брав і одразу ж клав телефонну трубку — все це були незаперечні симптоми. Він зостанеться знову сам, вона поїде, покине його. Він одвернувся од Наталі, підступив до вікна. На місто спустилася ніч. Але на вулицях все ще по-літньому панувало пожвавлення. А він був зовсім самотній.
— Жіль,— покликала Наталі.
Віп обернувся. Вона лежала на ліжку, скинувши черевички. Ні, сьогодні вопа не поїде, вона побуде ще вечір, ще ніч зі своїм "любим", своїм "коханим", а скаже йому вранці, перед від'їздом. Звичайно, вона чесна жінка, але є втіхп, від яких не відмовляються. Відчуваючи, як у ньому здіймається хвиля гніву, Жіль відійшов од вікна і сів на край ліжка. Яка вродлива була Наталі в цю хвилину — стомлена, неуважна й паче зверхня. Він кохав її.
— Ти мене кликала?
Наталі здивовано подивилася на нього, простягла руку. Він на льоту вхопив її, стиснув.
— Ти мені даруєш останню ніч? Вона ледь підвелася. Він повів далі:
— А завтра скажеш, що не можеш так жорстоко повестися з Франсуа, поламати всі свої звички і таке інше... І поїдеш від мене. Так?
Розгніваний, він чекав, що, вражена його інтуїтивним передчуттям, Наталі знітиться, розгубиться під ударом правди. Але вона тільки пильпо дивилась на нього широко розплющеними очима, що враз наповнилися слізьми, хоча на обличчі не здригнулася жодна рисочка, і тут він збагнув, що помилився. Засоромившись, він з полегкістю впав поруч неї і ввіткнувся головою в її плече. Він уже не міг вимовити жодного слова. Вона прошепотіла:
— Боже мій, Жілю, який же ти егоїст...
— Я так боявся,— відповів він.— Цілих трп дні. Та ще й тепер... Ти ніколи не.підеш від мене?
Настало коротке мовчання. Потім почувся звичний голос Наталі, лагідний, з глузливими нотками.
— Ні. Принаймні поки ти сам цього не захочеш.
— Такого удару я не знесу,— тихо промовив Жіль,— я щойно переконався.
Він не ворушився. Він знову вдпхав аромат її тіла, так щільно пов'язаний у спогадах із зеленню луків, зі свіжою травою, з порожньою мансардою. Йому здавалося дивним, здавалося майже блюзнірством вдихати цей запах тут, у цій міській кімнаті, де перебувало стільки жінок, де жила Елоїза. Бачачи свою спальню крізь пелену отнх п'янких пахощів, та ще й відгороджену від нього плечем Наталі, він сам ніби не пізнавав її. Він був тут чужп.м, і ця налякана жінка теж. Так само вони могли б бути в номері якогось готелю, як безпритульні коханці, про яких співає Шаф. Але ж вій поєднав тепер свою долю з долею Наталі, вони у себе вдома. Звідки ж оця його незбагненна збентеженість? Щось йому стискало горло, але не панічний страх, як у минулі дні, не гпів і ие туга, а щось значно глибше іі Незнане, шось схоже па передчуття катастрофи. Він пртіпав до Наталі, шепотів їй пестливі слова, стиха стогнав, її долоня лежала в нього на шиї, дихала Наталі рівно, тихо, і раптом Жіль зрозумів, що вона спить. Він устав, пішов до холодильника, відкоркував пляшку шампанського, налив повний келих і підійшов з ним до ліжка. Лице Наталі було довірливе, стомлене, лагідне. Жіль підніс над нею свій келих, заприсягнувся в душі, що ніколи не заподів їй зла, і залпом випив холодне шампанське. І тоді йому пригадалося, як він одним духом вихилив пляшку теплого пива в кав'ярні, коли розмовляв там з Жаном і зізнався, що кохає цю жінку. Було це місяць — ні, десять місяців тому. А тепер вона в цьому домі, вона належить йому, він виграв. І він не міг стримати посмішки. Він подумки сміявся зі свого засліплення, зі своєї впертості, з власних уявлень про почуття відповідальності, зі свого шаленства, зі своїх перемог.
Розділ її
— Я ще нічого по повідомив тобі про Елоїзу,— сказав Жан, сміючись.— Гадаю, він доповів вам про сердешну Елоїзу.
Наталі усміхнулась і кивнула головою. Вони сиділи втрьох у ресторанчику на набережній. Жан і Наталі відразу заприязнилися, і Жіля це тішило.
— Я був певен, що він розповідав вам про неї. Жіль зовсім не вміє мовчати. Єдиний раз він по-справжньому намагався втриматися, коли йшлося про вас. От тоді я й зрозумів, що він вас кохає. І змусив його зізнатися. Але цього, гадаю, він вам пе розповідав.
— Добре, годі,— сказав Жіль.
Але він блажепно всміхався. Звісно, його втіха була трохи хлоп'ячою, та все ж приємно чути, як твій найкращий друг і твоя кохана лагідно посміюються з тебе. В таких випадках почуваєш себе невразливим, немов цікава, ламка, але недоступна річ, лише згодом ототожнюєш себе з тією річчю, усвідомлюєш, що йдеться саме про тебе, м відчуваєш себе важливим, коханим.
— Гаразд, зараз я розчарую тебе: Елоїза робить карколомну кар'єру — вона стала коханкою фотографа шшер один в журналі "Вог" і в неї все добре. Подивіться, Наталі: він таки розчарований. Йому хотілося б, щоб жінки ридали за ним усе своє життя.
— Чхати мені на них,— кинув Жіль.
— На твоєму місці я теж чхав би на них,— мовив Жан і, взявши руку Наталі, поцілував її.
У відповідь Наталі усміхнулася йому. Вони вже тиждень блукали по ще малолюдному серпневому Парижу, вже тиждень щоночі спали разом у широкому ліжку на вулиці Дофіна, і Наталі здавалася цілком щасливою. Вони ні з ким не бачилися, крім Жана, який пещодавно повернувся з відпустки. От тільки, коли він дві години тому заїхав по них, Наталі поводилася в квартирі, як випадкова гостя: Жілю самому довелося брати склянки, діставати з холодильника лід і таке інше. Не забути б якось запитати Жіля, у чому річ.
— Мені треба заїхати до клубу,— сказав Жап.— Наталі вже побувала там? Ні? Вам неодмінно треба туди сходити — побачити, які на вас чатують вечори з цим шалапутом.
Наталі встала й пішла поправити зачіску. Жан провів її поглядом, і його велике обличчя враз посмутніло.
— Вона з біса вродлива,— промовив він. —" Ти вважаєш? — запитав Жіль.
Запитав ніби між іншим таким тонесеньким фальцетом, Що обидва разом розсміялися.
— Вона краща за тебе,— замріяно вів далі Жан,— набагато краща. Я кажу не про зовнішність,— додав він.
— Дякую,— мовив Жіль.
— Постарайся...— почав був Жан і, похитавши головою, Sämobk.
— О, я знаю,— весело підхопив Жіль.— Постарайся ЕЄ завдати їй болю, зберегти її такою, як тепер, не бути таким егоїстом, поводитись як справжній чоловік і т. ін. і т. ін.
— Так,— підтвердив Жан,— постарайся.
Обидва пильно подивилися один на одного і водночас відвели погляд. Часом Жіль ненавидів себе такого, яким відбивався в Жанових очах. Вони встали і, як тільки Наталі повернулася, подалися до клубу.
В клубі стояв веселий гамір. Здавалося, для парижан серпень уже закінчився. їх зустрів засмаглий, аж коричневий П'єр. "Здоров, синку",— вигукнув він і прнтис Жіля до грудей, геть забувши, що під час останньої зустрічі дав йому стусана. Зацікавлено, ніби складав їй ціну, глянув па Наталі. Жіль завагався. З'явившись із будь-якою іншою жінкою, він сказав би: "Наталі, ось П'єр, познайомся". Та й по всьому, нову коханку Жіля Лантьє, виявляється, звуть Наталі. Але тут він не міг. Він гордовито промовив: "Наталі, дозволь відрекомендувати тобі П'єра Леру. П'єр, познайомся — мадам Сільвенер". І зашарівся. Цей самий церемоніал повторювався разів з п'ятнадцять за вечір. Чоловіки ляскали Жіля по плечу, дівчата за тогочасними неписаними правилами взаємної приязні цілували, і щоразу, звільняючись від міцної долоні чи тендітної ручки — залежно від статі приятелів (та й то не обов'язково),— Жіль відрекомендовував того чи іншого мадам Сільвенер. І щоразу його проста ввічливість явно дивувала знайомих і потішала Жана. Це бентежило Наталі, яка нічого не розуміла, але Жіль не здавався. Звичайно, до них підійшов і його давній приятель Нікола, що був уже добре під чаркою, і, належно відрекомендований, звернувся до Наталі:
— То це ви його у пас викрали? Тут, знаєте, непокоїлись. Але повірте, на його місці я ніколи не повернувся б.
Він добродушно засміявся, як і належить галантному чоловікові, й спокійно сів за їхній столик.
— Сподіваюсь, ви почастуєте мене, щоб відзначити таку подію?
— Ми нічого не відзначаємо,— сказав роздратовано Жіль.— До твого приходу ми відзначали наш спокій.
— Боже мій,— вигукнув Нікола, що не був надто вразливий і найперше хотів випити.— Боже мій, та він вас ревнує!.. Я певний, що дама буде в захваті, якщо ми вип'ємо на честь її першої появи в клубі, адже я ніколи не бачив вас тут, правда? Інакше я запам'ятав би, запевняю вас...
Ніжно всміхаючись до Наталі, він заволодів пляшкою, що стояла на столі, й налив собі повну склянку віскі. Жіль аж скипів, тим паче що Жан, який сидів навпроти, мружив очі, ледве стримуючи сміх. Наталі, сидячи поруч, не зронила жодного слова.
— Послухай, Нікола,— не витримав Жіль,— у нас ділова розмова.
— Якщо у вас ділова розмова, то мадам Сільвенер нудно слухати вас. Чи не хочете потанцювати зі мною, мадам?
І раптом Наталі розсміялася, а слідом зареготав і Жан. Вони не могли зупинитися. Веселун Нікола і собі розсміявся, не забувши ще раз наповнити свою склянку. Тільки Жіль, принижений і розлючений, намагався зберегти поважне обличчя.
— Ха-ха-ха,— аж гикав зо сміху Жан,— якби ти бачив себе оце збоку!..
Наталі сміялася до сліз, і Жіль силувано посміхнувся також. Йому захотілось покинути обох цих ідіотів, пересісти за інший столик і напитися з давніми приятелями. Він так давно не бачився з ними, кінець кінцем. І якщо всі його зусилля пощадити самолюбство своєї коханки увінчались такими сумними наслідками, то йому лишалось тільки начхати на все. Це дуже просто.
— А чом би тобі не потанцювати? — сказав віп Наталі.
— Я такого не танцюю,— відповіла вона,— ти ж знаєш.
fío ображайтесь на мене, мосьє,— сказала вона Школа.— Я приїхала з провінції.
— Боже мій,— вигукнув Нікола.— Звідки саме?
— З Лімузена.
— З Лімузена? Я нестямно люблю Лімузен! У мене там навіть родичі є. Треба це примочити. Жілю, випиймо за Лімузен.
І на очах у пригніченого Жіля між Наталі й Нікола почалася довга розмова про чудові лімузепські краєвиди, про жнива і збір винограду — це останнє найбільш подобалось Нікола.
