Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза

Але він не міг заглушити в собі нестримної п'янкої, трохи жорстокої радості, яку породжує щастя.

— До завтра,— сказала вона.— Я кохаю тебе.

Йому не схотілося казати: "Я теж". Вона одразу поклала трубку.

Частина четверта

ЛІМОЖ Розділ І

Цього разу поїзд ішов нестерпно довго. Спочатку тяг-лися нескінченні паризькі передмістя, яким надвечірнє літне сонце надавало навіть якоїсь поетичності. Потім, перед Луарою, перші луки із зеленою і лискучою травою, обрамлені безмірно витягнутими тінями від дерев, потім

вечірня Луара з уже сірими водами. Потім запала ніч, і Жіль, одвернувшись од вікна, став розглядати своїх попутників. Йому було приємно їхати в цьому поїзді, що неминуче мав приставити його додому до сестри, до Наталі, до спокою і кохання. І Жілю здавалося, що у нього вперше в житті трапилось таке щасливе поєднання.

Була одинадцята вечора, коли він в Ліможі зійшов з поїзда. Було дуже темно, і Жіля просто приголомшило, коли до нього раптом кинулась Наталі. Він випустив з руки валізу і, оглушений щастям, мовчки міцно пригорнув Наталі до грудей. Вони довго стояли так на вокзальному пероні, притиснувшись одне до одного, похитуючись, 80всім не зважаючи на погляди, що затримувались Еа них. Зрештою він відхилився, подивився на Наталі; він уже забув, що в неї такі великі, широко поставлені очі.

— Як тобі вдалося вирватись?

— Я втекла,— сказала вона.— Не могла більше. Це була не вечеря, а суцільний кошмар. За супом я знала, що ти в Орлеані, а коли подали рибу — що ти минаєш уже Шатору, мені здавалося, що я ось-ось знепритомнію. Поцілуй мене. Жілю, ти нікуди більше не поїдеш!

Він поцілував її, вийшов з нею з вокзалу, підійшов до машини, кинув усередину валізу, кинувся сам на сидіння і обняв її.

— Ти ще більше схуд,— сказала вона.— Ти ще мене пізнаєш?

— Я поїхав лише три дні тому,— сказав він.

— Після вечері вони грали в бридж. Я сказала, що недобре себе почуваю і що я їду додому. Я мало не спізнилась до поїзда, мало не передушила весь Лімож.

Жіль поцілував її, почуваючи себе надзвичайно щасливим і^ з блаженною порожнечею в тілі. Йому нічого було ій більше сказати, проте він пам'ятав, що має повідомили велику новину,— що він кохає її. Що він нарешті сам Усвідомив це. Але це йому не здавалося більше таким важливим, таким приголомшливим, як у Парижі. Та все

І. 173

ж, на знак вірності тому молодикові, захопленому собою, яким він був цілий день у Парижі, він зробив над собою зусилля і сказав:

— Ти знаєш, ти знаєш, Наталі, я кохаю тебе,— сказав це таким розчуленим голосом, що сам собі здався смішним.

Наталі розсміялася.

— Сподіваюся,— сказала вона без тіні здивування.— Бракувало ще, щоб ти не кохав мене.

Жіль і собі засміявся. Вона має рацію, дурень він неприторенний. Є надто очевидні речі, які не потребують слів. Вона з першого ж дня сказала, що кохає його, і спокійно чекала, поки і він її покохає. Наталі сильна жінка, точніше — жінка, яка усвідомлює, що її слабини мають непереборну силу. Так, він зіпсував увесь ефект від свого освідчення і був дуже задоволений, що • зіпсував.

— Чому ти нічого не розповідаєш? — спитала вона.

— Мені нічого розповідати,— відповів він,— у мене все гаразд. Я всю дорогу милувався природою з вагонного вікпа.

— Дивна розповідь...

— Поцілуй мене,— сказав він.— Я про все розповім тобі завтра. Ми поїдемо на річку. Ти ж пообідаєш зі мною?

— Пообідаю. Але мені час уже повертатися. Фран-суа, мабуть, уже дома. Мені не треба було приїжджати,— тихо додала вона,— це жахливо — розлучатися зараз з тобою.

Вони їхали вулицями Ліможа; Наталі тихо вела машину, і в вікно струмувало вечірнє повітря. Жіль тримав її за руку, ні про що не думав і лише невиразно відчував, що ця цілковита бездумність і є щастя. Потім вона зупинилася, Жіль пересів у таксі й проїхав ще тридцять кілометрів у такому самому гіпнотичному стані; приїхавши до старого батьківського будинку, віп розбудив Оділіго та Флорапа, і там, раптом позбувшися заціпеніння, почав розповідати їм про свою поїздку, хоча подружжя нічого не розуміло спросоння; розповідав довго, плутано і потішно про все, що намірявся розповісти Наталі, цілі години думаючи про неї в поїзді.

Жіль лежав біля самої води поруч з Наталі; стояла спека, і обоє мружились від надвечірнього сонця. Наталі вважала, що вони тут засмагають, а він посміювався з неї, переконуючи, що по-справжньому можна засмагнути лише на Середземномор'ї і що тут вони хіба ледь-ледь пожовтіють до кінця літа. І водночас він був щасливий, що лежить отак з розстебнутим коміром сорочки і торкається щокою свіжої трави. Все, що він шалено любив раніше,— безжальне сонце на розпечених пляжах, аж занадто оголені-і нерідко приступні тіла,— все це тепер викликало відразу. Тепер Жілю потрібен був саме цей лагідний краєвид і ця складна жінка. Адже він відчував, що вона сердиться на нього. Те, що він розповів їй про своє перебування в Парижі, пробудило в неї лише двоє почуттів: безмежне співчуття до Елоїзи і захоплення Гарньє. До переживань Жіля вона залишилась байдужа. Вона не виказала й тіні ревнощів, коли він зізнався про ніч, перебуту з Елоїзою, не виказала й тіні співчуття, коли він розповідав про своє обурення Фермоном. Все це вона вважала прикрим, і тільки. І якщо справді він думав, що цим засмутить її, то все ж сподівався, що вона його втішатиме, а не судитиме. Але вона явно не схвалювала його поведінки, не схвалювала його слабкості. 1 — Ну, зрештою,— ледве стримуючи роздратувапня, казав він їй (адже вони півдня провели у його кімнаті),— зрештою, що я, по-твоєму, мав робити? Залишитися з Елоїзою? Піти з газети?

— Не знаю. Мені не подобаються такі ситуації. І в мене таке враження, що ти живеш так завжди, трохи не-іциро. Сам не знаючи, чого ти хочеш. Почуваючи себе тро-£и винним і втішаючись цим.

— Одне слово, я нікчема! — сміючись, сказав він.

— Може, й так.

Наталі не сміялася. Він перевернувся на живіт і обняв її. Від Наталі пахло нагрітою сонцем травою, і вона пильно дивилась на нього широко розплющеними, майже наляканими очима. Але він не бачив виразу її очей, він бачив лише темні кола під ними, сліди їхньої близькості. Він усміхнувся, поцілував ці кола і засміявся:

— Але хіба б ти полюбила нікчему?

— Ніхто не вибирає, кого любитиме.

— Ти освічена жінка, а не боїшся банальностей,— сказав він.

— Я дуже боюся їх,— тихо відповіла вона,— у них майже завжди криється правда.

ЗКіль подивився на неї, побачив, що вона справді боїться, і на мить йому також стало страшно. Куди вони йдуть обоє? А що, як вона якогось дня почне зневажати його? А що, як він справді нікчема? Що, коли вона не зможе його далі любити? Він уткнувся обличчям у траву й зітхнув: немає йому ні спочинку, ні спокою. Ось він покохав цю жінку, сказав їй про це, а вона боїться його.

— Якщо ти боїшся мене, краще мене покинути,— прошепотів Жіль.

І відчув, як її щока, її губи торкнулись його потилиці.

— Я не змогла б,— сказала вона,— і навіть якби могла, не зробила б цього.

— Чому?

— У мене було дуже спокійне, забезпечено і пренудне життя,— спокійно сказала вона.— Я думаю, мені судилося зустріти когось такого, як ти.

— Тобі це здається щасливим випадком чи катастрофою?

— Зараз — щасливим випадком,— відповіла вона. Вони нерухомо лежали в траві, Наталі пригорнулась

до нього, поклала голову йому на спину, він відчував, як якась травинка коле йому в лоб, і його заполоняв незмірний спокій, схожий на заціпеніння. Він аж сам здивувався, почувши свій голос:

— А що ми робитимемо з Франсуа?

Наталі відхилилась від нього і лягла навзнак. Жіль повернув голову і тепер бачив її профіль, її спокійні очі, що дивилися в небо.

— Не знаю,— сказала вона.— Доведеться його покинути.

Жіль здригнувся. Він уже підсвідомо звик до цього сумирного привиду Франсуа. Жіль знав, що Наталі більше не спить з ним, вона сказала йому про це, і віп надто добре знав її безкомпромісність, щоб сумніватись. Ало та ж сама безкомпромісність може мати інші наслідки.

— І що ж ти збираєшся робити?

Вона повернула до нього обличчя, всміхнулася.

— Може, буду з тобою, поки ти мене любиш. А потім — побачу.

Вона має рацію, цілковиту рацію,— вони кохають одне одного і повинні бути разом. Він досить заробляє, щоб забезпечити жінці достаток. Навіщо дорожити своєю примарною волею, самотністю? Що вони дали йому, воля і самотність, ці дві журливі вакханки, що довели його до нервової депресії, ну їх під три чорти... Але йому було боязко. Вона простягла руку, торкнулась його волосся, і — Не турбуйся, Жілю. До кінця літа я його не покину. До кінця літа. І поїду з тобою тільки в разі, якщо ти благатимеш мене.

' Він раптом розсердився і підвівся. Розсердився за те, |що вона прочитала його думки, і за те, що ці думки з'явились у нього.

і — А я й не турбуюся. Я хочу бути з тобою. Хочу, щоб ти поїхала зі мною. Щоб ми поїхали звідсп негайно. Поговори з ним сьогодні ввечері, і завтра нас уя;е тут не буде. "А куди? — в цю хвилину подумав він.— Куди? В мене залишилось три франки. Після скандалу тут зоставатись не можпа буде. Що робити до вересня?"

Але Наталі посміхнулася, і її посмішка доводила його до відчаю.

— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною! — майже крикнув

він.

— Добре, я поїду,— спокійно сказал вона,— але якщо ти будеш благати, а не наказувати. Не кричи. Ти аж почервонів. Хіба тобі тут погано? Куди ти хочеш їхати?

— Я не люблю фальшивих становищ,— з гідністю почав він.

Але Наталі так подивилась на нього, що він завагався і змовк. Проте вопа зразу ж засміялася, і він засміявся також і, припавши до її тіла, змішавши її волосся зі своїм, став скрізь обціловувати її.

— О Наталі,— повторював він,— Наталі, ти мене так знаєш... Я кохаю тебе.

І вона сміялася до сліз у його обіймах, сміялася з осяйними очима, неспроможна спинитись.

Розділ II

Цікаво, як іноді буває зручно, коли не ти, а хтось інший розв'язує найскладніші питання. Як тільки Наталі вирішила покинути чоловіка, його існування зовсім перестало турбувати Жіля; заради нього вона мала покинути іншого чоловіка, а Жіль почував себе так, нібп це його майже зовсім не стосується. Від тої хвилпии, як Наталі висловила цю думку, промовила ці слова, вибір було зроблено, і залишалося лише скоритися долі.