Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза
За столом вони весь час розмовляли про політику, потім знічев'я вирішили сходити в кіно. Марно обійшли всі кінотеатри на Єлісейських Полях — не було жодного фільму, якого не бачив би той або той.
— Я не запрошую тебе до себе,— сказав Жан.— Сьогодні Марта приймає гостей. Я не можу тобі їх накидати. > — Ходімо до мене,— сказав Жіль.— Наталі повернеться {тільки о пів на сьому. До того ж мені хотілося б ще пого-іворити з тобою про ті події в Греції.
( Він почував, як ясно, абстрагуючись від усього, плинуть Його^думки, і радів, що зможе ще годин зо дві виливати їх перед Жаном, який, він знав, умів і слухати, і заперечували. Жіль відчинив двері, запросив Жана сісти, палив йому кальвадосу.
І" — Давно вже я тут не бував,— сказав, сідаючи, Жан. и В голосі його не відчувалося ніякого докору, але Жіль подумав, що Жан має рацію. Раніше в його квартирі було
завжди повно людей, навіть не вистачало стільців. Колись... коли ще не було Наталі. Жіль трохи скривився.
— Розумієш...
— Розумію, старий,— сказав Жан.— Пристрасть є пристрасть. І це найкраще з усього, що могло спіткати тебе. Особливо пристрасть до такої жінки, як Наталі.
Він здавався цілком щирим.
— І так, і ні,— сказав Жіль і нахилився вперед. Він почував, як у ньому знову прокидається тонкий, аналітичний, прустівський розум. Коли почуваєш себе розумним, ніколи не почуваєш себе зрадником.— Розумієш, коли я познайомився з нею... ти пригадуєш... я був такий, ніби з мене шкіру спустили. Бог знає чому, але все це саме так і було. Вона помогла мені вбитися в колодки, зігріла мене, вдихнула в мене життя. Справді. Але тепер...
— Що тепер?
— Тепер пухова подушка давить мені на обличчя, не дає мені дихати. Ось що тепер. Все, що я любив у ній, що підтримувало мене — її владність, прямолінійність, цільність,— все це обернулося проти неї самої.
— Тому що сам ти млявий і нестійкий,— лагідно сказав Жан.
— Якщо хочеш, можливо, я нікчемний негідник. Але бувають хвилини, коли... коли... я дорого заплатив би, щоб не стояти перед нею, немов підсудний. І щоб бути самому, як колись.
Заради точності він мав би додати, що не може навіть уявити свого життя без неї. Але в пориві гордості, викликаної задоволенням, що він написав ту статтю, її загальним схваленням і співчуттям Жана, він вирішив обійтися без цього зізнання.
— Може, треба було б їй це пояснити,— сказав Жан і замовк.
Жіль обернувся. В дверях спальні стояла спокійна Наталі. Тільки очі в неї були яскіші, ніж завжди. Чи булп зачинені двері, коли вони прийшли в квартиру?
— Добрий вечір,— сказав Жан. Він підвівся. І також трохи зблід.
— Ви розмовляли? — сказала Наталі,— Агентство сьогодні після обід було закрите, я скористалася з цього, щоб трохи поспати.
— Я... Ти спала? — у відчаї спитав Жіль.
— Я щойно прокинулась. І мушу вас залишити,— мені треба дещо купити.
— Та пі, лишайся,— швидко промовив Жіль,— лишайся. Ми з Жаном якраз розмовляли про статтю, яку я тобі вчора читав.
— Правда ж гарна стаття? — сказала вона Жану.— Але я не можу лишитись, мені треба піти.
Вона усміхнулася їм і вийшла. Bonn повільно опусі п-лися в крісла.
— Хай йому чорт! — вилаявся Жіль.— Хан йоіїу чорт!.. Як ти гадаєш, вона...
— Не думаю,— відповів Жан.— Здається, двері були зачинені. У всякому разі ти не сказав нічого страшного. Лише зізнався, що інколи вона тобі набридає. Це знає кожна жінка.
— Ні, це страшно! Навіть жахливо. Ти навіть уявитп собі не можеш! — закричав Жіль,— Адже я дозволив собі говорити так про наші стосунки, та ще й з тобою...
— Що значить, "та ще й з тобою"? Що я такого зробив?
— Нічого,— сказав Жіль,— нічого. Не треба ображатися зараз.
— Ось що, давай доп'ємо цей кальвадос і почекаємо,— сказав заспокійливо Жан.— В найгіршому разі увечері вона тобі влаштує добру сцену, але ти до цього вже звик.
— Ні,— задумливо сказав Жіль. — Ні, я до цього не звик.
Час минав і ніби стояв на місці, Жіль майже не чув того, що казав Жан,— він прислухався до кроків на сходах, вона пішла вже годину тому, півтори години тому. А вона ж терпіти пе могла ходити по крамницях. Не може бути, щоб вона пішла по закупки. Жіль навмання набрав помер телефону Гарньє, але той не бачив Наталі. О п'ятій у нього з'явилася думка, навіть переконаність, що вона зараз сяде на поїзд і поїде назад, у Лімож. Він залишив Жана, кинувся на вокзал, пробіг усі вагонп і не знайшов її. Ні, раніше жоден поїзд не йде, ні, сьогодні немає літака на Лімож. О шостій годині поїзд рушив без нього, без неї. До поїзда вона не прийшла. Він чимдуж помчав знов додому, майже виючи з люті, коли попадав у "пробку"... А може, вона вже дома? А може, вона нічого не чула? Була майже сьома година, коли він відчпнпв двері. Квартира була порожня, лише біліла Жанова записка.
"Не побивайся. Якщо хочеш, приходь до нас на вечерю".
Та він з глузду з'їхав, той Жан!.. Залишається тільки одне: чекати, а для Жіля це було найважче. А що, коли вона поїхала до своєї бридкої давньої приятельки? Він кинувся до телефону, але Наталі там не було. Він уже не витримував; коли вона повернеться, він їй надає ляпасів. Вона правильно зробила того ранку, коли він прийшов після пиятики. Але щоб свідомо отак лякати і мучити його — це на неї не схоже. Вона, Наталі, поважає людей. Він сів у крісло і навіть не намагався читати газету. В голові стояла лунка порожнеча. Опівночі подзвонив телефон.
Лікар був низенький, рудий, з дужими волохатими руками. Дивно, але в рудих завжди волохаті руки. Він дивився на Жіля байдужим поглядом, в його очах пе було ні осуду, ні співчуття — Жіль часто помічав у лікарнях такий погляд у медиків. Наталі знайшли о пів на дванадцяту. Рівно о четвертій вона найняла номер у готелі, сказала, що дуже стомлена, і попросила розбудити її завтра, ополудні, а сама наковталася гардиналу. Близько одинадцятої сусід із суміжного номера почув її хрипіння. Вона залишила Жілю записку, і, подавши їй першу допомогу, йому по-
дзвонили. Надії на те, що вона виживе, дуже мало; організм, звичайно, повстав проти смерті в останню мить, організм протестує, звичайно, але серце не витримало.
— Можна її побачити? — спитав Жіль.
Він ледве стояв на ногах. Це було так безглуздо, який жах! Лікар знизав плечима.
— Як хочете...
; Вона лежала обкладена якимись трубками, напівгола, з [обличчям, спотвореним чимось таким, чого він не знав. Він їбачиз, як у неї на шиї б'ється синя жилка, та жилка, яка не раз билася, коли вони кохалися, і його опанувало невиразне обурення. Вона не мала права робити цього, не мала [права віднімати назавжди у нього себе, таку прекрасну, [сповнену життя, таку кохану, вона не мала права навіть [Намагатися втекти від нього. До чола Наталі прилипли біляві, мокрі від поту пасма волосся, на ковдрі ворушилися іїї руки. Коло неї сиділа лише одна медсестра, яка запитально подивилася на лікаря. 1 — Серце слабне, лікарю.
— Ідіть звідси, чоловіче, я зараз вийду до вас,— сказав лікар.— Ви тут не потрібні.
Жіль вийшов, прихилився до стіни. В кінці коридора було вікно, надворі ще стояла ніч, чорна ніч над невблаганним містом. Він засунув руки до кишень, намацав якийсь папірець, машинально витяг його. То була записка Наталі. Він розгорнув її і якнйсь час ніяк не міг зрозуміти, що він читає:
"Це не твоя провина, мій любий. Я завжди була трохи екзальтована і ніколи нікого не кохала, крім тебе", і Замість підпису вона трохи криво написала велику літеру "Н". Він поклав записку до кишені. Де ж він дів сигарети? А Наталі? Адже поряд була Наталі, де ж він дів Надалі? Лікар вийшов з палати. Він був справді огидно рудий. , — Кінець, друже,— сказав він.— Надто пізно. Мені ду-іЖе шкода. Хочете подивитися на неї?
і Але Жіль уже тікав, біг у глибину коридора, наштовхузався на стіни,— він не хотів, щоб той рудий бачив, як він плаче. А потім він стрімголов біг униз сходами цієї невідомої лікарні і ледве чув, що йому кричить лікар. На останній сходинці він зупинився, у грудях аж розривалося серце.
— А документи? — долинав десь зверху і здалеку голос.— А документи?.. Вона не мала нікого, крім вас?
Перш ніж відповісти те, що, як Жіль знав, було правдою, віп якусь мить повагався, а потім сказав:
— Нікого.
Переклав Віктор Омельченко
Перекладено за виданням! Un peu de soleil dans l'eau froide Flammarion, éditeur, 26, Rue Racine, Paris, 1969