Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза

Як вона, мабуть, сміялася, спостерігаючи його залицяння до бідної Елоїзп, до тієї Елоїзи, яку багатий коханець — а він папевно не дурпий — був ладен кинути в ту саму мить заради неї, Наталі. Справді, в Наталі, при всій її вихованості й бездоганній поведінці, є щось таке, чим вона вирізняється серед усіх жінок; навіть п'яний американець і той це відчув. Коли вранці Жіль повернувся до спальні з розгубленим обличчям, тримаючи в руках великий букет квітів, Наталі, перше ніж пояснити, в чому річ, засміялася. А він кілька хвилин сидів на краю ліжка й бурмотів: "Оце-то так! Оце^то так!" — аж поки вона, сміючись, взяла у нього з рук букет і підвелася, щоб поцілувати.

— А що ти йому відповіла?

— Що це дуже люб'язно з його боку, але я кохаю іншого. Щоправда, я забула показати на тебе пальцем,— незворушно додала вопа.

— Він усе ж таки нахаба,— сказав Жіль, силувано посміхаючись.

Але йому було дуже неприємно. Поряд з нею він ніколи не буде у виграшному становищі, хоч-що-хоч. Звичайно, Наталі його кохає, але вона набагато сильніша, ніж він. У нього майнула думка, що саме це і врятувало його три місяці тому, і водночас він сушив голову, як довести їй протилежне. Якщо поміркувати, то з самого початку їхнього роману ініціатива в усьому йшла від неї. Він зробив лпше одне: прискорив їхній від'їзд. А Наталі вибрала його, спокусила і домоглася, щоб вони жили разом. І саме вона надалі вказуватиме, як їм слід жити, якщо він їй дасть волю.

Доказом тому — вчорашній вечір. Звпчайпо, за два місяці він уперше з її ласки піс таку тяжку повинність, як учора, але все має свій початок. Досі він почував себе ображеним, а тепер — невільником. У нього не клеїлась робота, і того дня він вирішив піти до Жільди. Відколи він повернувся до Парижа, він ні разу не переступив її порога, це було нечемно з його боку, до того ж Жільда мала дві величезні переваги: по-перше, вона завжди була на боці чоловіків, а по-друге, вміла мовчати. О шостій вечора Жіль був уже в її квартирі, і як тільки він увійшов, йому пригадався жахливий вечір, проведений тут навесні, коли він чекав якусь жінку, що їй зрештою не відчинив дверей. Це було до Наталі, він це усвідомлював і якусь хвилину мав намір ні про що не розповідати. Наталі — його таємниця, його дружина, і він не повинен ні з ким розпатякувати про неї, це було підло, і якби раптом Наталі колись про це довідалась, вона б йому ніколи цього не простила. Але він уже сидів у великому червоному кріслі зі склянкою крижаного напою в руках, а навпроти сиділа приязна і цікава жінка, спільниця його колишніх шаленств. Він почував себе помолоділим. Зрештою, любовна пригода — лише любовна пригода, й тільки.

— Ну то як? — спитала Жільда.— У тебе чудовий вигляд, зальотнику. Кажуть, ти щасливий? і — Дуже,— мляво притакнув він. > їй, як завжди, все було відомо.

• — То що ж ти тут забув? — засміялася вона.— Чоловіки до мене ходять або для того, щоб потішитись любов'ю, £бо для того, щоб поплакатись. Ти не схожий на щасливого коханця. У чому ж річ? Г — Це складно,— почав Жіль.

и Ь він заговорив. Говорив довго, трохи підтасовуючи фак-ри на свою користь, хоч і ненавидів сам себе за це. Під кінець розповіді у нього зовсім зіпсувався настрій. Вона слу-Іала мовчки, примруживши очі й курячи сигарету за си-Віретою, а вираз обличчя в неї був, немов у хіромантки.

Коли він змовк, Жільда підвелася, пройшлася, злегка похитуючи стегнами, по кімнаті, знову сіла і пильно подивилася на нього. Загалом це було досить смішно, і Жіль подумав: нащо він сюди прийшов? Вона помітила хитринку в його очах і розсердилась.

— Якщо я правильно зрозуміла, ця жінка прибрала тебе до рук, і ти не знаєш, як вирватись?

На Жіля накотилася хвиля гніву.

— Зовсім ні,—відповів він.—Я забув головне. Я не сказав тобі найголовнішого.

А головним була палка пристрасть Наталі, ямка у неї під шиєю, куди він утикався, засинаючи, безперестанна ніжність, глибока правдивість, безмежне його довір'я до пеї. Все те, що Жільда, розкішна напівповія з її дешевою розбещеністю, вже розучилась розуміти. Але чому ж тоді він тут?

— А що ж головне? Ти що, вклепався в неї?

Але Жіль уже встав і, чи то від гніву, чи від сорому, пробелькотів, ледве вимовляючи слова:

— Я тобі погано пояснив... забудь усе. Пробач мені.

— Що ж, коли вона повернеться до свого судді, приходь до мене,— сказала Жільда.— Адже ти знаєш,— я завжди вдома.

"Так,— подумав він із ненавистю,— ти завжди вдома. І ти завжди рада будь-якій підлоті, паскудству і забаганкам твоїх приятелів. Ти з породи тих жінок, які вважають, ніби чоловік усе забуде, як тільки ти пригорнешся до нього".

Вже підійшовши до дверей, він обернувся.

— Вона зовсім не прибирала мене до рук, як ти кажеш, я сам до неї вчепився.

— Тоді треба було не так розповідати мені про неї,— сміючись, сказала Жільда і зачинила за ним двері.

Опинившися па сходах, він затремтів від гніву, але й сам не знав, на кого гнівається. Він на шаленій швидкості промчав через весь Париж, кудись приткнув машину, вибіг сходами нагору. Але за дверима почув сміх Наталі

й чоловічий голос. Жіль важко дихав. Якщо там американець, він йому розквасить пику, і це піде па користь і йому, і тому американцеві. Замість того, щоб відчипити двері своїм ключем, Жіль подзвонив, вважаючи, що так його помста буде вишукапіша. Але Наталі сміялася і відчиняючи йому двері.

— Угадай, хто в пас? — сказала вона.

В дверях вітальні стояв і усміхався її брат. Мабуть, у Жіля був досить дивний вираз обличчя, бо Наталі спитала:

— А ти думав, хто прийшов?

— Не знаю,— буркнув він.— Здрастуйте, П'єре.

— Ти думав, що це Уолтер?

— Який Уолтер?

— Учорашній американець. Я якраз розповідала про нього П'єрові і...

І, сміючись до сліз, вона впала у крісло. Поряд з нею стояв брат і теж сміявся, і Жіля опанувало почуття щастя. Наталі і П'єр сміялися заразливо, наче діти, в них було щось дитинпе й чесне, на них приємно було глянути, вони івселяли віру. Адже вони нормальні люди, виявляється, що ,6 на світі нормальні люди. Жіль, знесилений і задоволений, Ьпустився в крісло. Він був у себе вдома, в своїй сім'ї після ітого, як через свою дурну вдачу так безглуздо змарнував день.

і — Коли ви приїхали, П'єре?

[ — Вранці. У мене випало два вільних дні, а мені дуже Схотілося побачити Наталі, мені не досить її листів, г Цікаво, чи часто вона писала братові? Між відвідуванням музеїв? І взагалі, що вона робить цілі дпі? Він завжди розповідав їй, повернувшися з роботи, як у нього минув день, вони, як навіжені, сперечались про політику, розмовляли про газети, про знайомпх, але ніколи не торкались Повсякденного життя Наталі. По суті, вона ніколи пе розповідала йому нічого пі про себе, ні про своє життя, говорила тільки про свою любов до пього. Що б вона могла рисати братові? "Я щаслива... Я нудьгую... Жіль дуже хороший... Жіль неуважний до мене..." Він глянув на П'єр&, намагаючись прочитати на його обличчі відлуння тих листів, але нічого не побачив. Лише лагідну цікавість. Ні, вона напевне однаково таїться і від нього, і від брата. Він згадав, як протягом години розповідав про неї Жільді, і йому стало соромно.

— Вам і випити нема чого? — поквапливо спитав він.— Наталі зовсім не хазяйка.

— Наталі скрізь почуває себе гостею,— промовив П'єр.— І тут вопа не в змозі себе змінити.

Він усміхався. Наталі побігла до холодильника, і чоловіки на кілька хвилин лишилися самі.

— Судячи з вигляду, зона щаслива,— сказав П'єр.

Він говорив спокійно, але в голосі звучала та сама погрозлива нота. Як і того знаменного вечора, в Ліможі. Те, що П'єр і досі виступав у ролі "благородного брата", трохи дратувало Жіля. _

— Сподіваюсь, вона справді щаслива,— сказав він.

— Я буду дуже радий, якщо я помилився у своїх побоюваннях,— миролюбно вів далі П'єр.— Хоча Лімож без неї став нестерпний.

— Дуже шкода,— відповів Жіль.— Але Париж для мене був би теж нестерпний без неї.

— Це головне. По суті, тільки це я і хотів знати.

— Хіба вона не писала вам? П'єр засміявся:

— Наталі ніколи не говорить про свої почуття. Ви по-винні б уже знати це.

Невміло тримаючи піднос, увійшла Наталі, і П'єр схопився з місця, щоб допомогти їй. Так, її справді, мабуть, усе життя оберігали, все життя любили, і, певно, Жіль з його нервозністю розпещеної дитини не раз лякав її. Між нею й братом була глибока взаємна любов, взаємна вдячність, безліч спогадів про все, що вони зробили одне одному гарного, не вимагаючи нічого навзамін. І Жілю раптом захотілося, щоб і в його житті було так само. Але він чудово пам'ятав, що з сестрою в них не було душевної близькості, якщо не рахувати її прив'язаності до нього, а ііого взаємини з іншими жінками зводилися до прихованої прикрої боротьби, яка переривалася хвилинами втіхи, але завжди кінчалась або перемогами із присмаком поразки, або просто поразками. Він почував себе стомленим, бо забагато вчора випив; він не подобався собі.

? — Чом би вам не повечеряти десь удвох? — сказав

він.— Так було б вам спокійніше. А я рано ляжу спати. Я

Вовсім розклеївся — надто багато вчора випив.

■ Він чекав заперечень, але Наталі засяяла:

, — А тобі не буде скучно? Я так давно пе бачилася з

ІП'єром...

І — Ви справді пе заперечуєте? — запитав П'єр. І "Бідна Наталі,— подумав Жіль,— ти так давно не бачила пристойних людей. Справді, кого ти бачила? Навіки іаропащого Нікола, Жана, що ревнує тебе до мене, свою нещасливу подругу дитинства, яка, певно, нудна і в'їдлива, д з восьмої вечора й до ранку — мене: жалюгідне створін-

Гя, яке ти здуру полюбила". Він похитав головою. — Ні, справді ні. Підіть десь повечеряйте без мене. Як-^о я не засну до вашого повернення, то вип'ю разом з ва-|іш липового чаю.

Коли вони пішли, Жіль увімкнув телевізор, зразу ж имкнув його, проковтнув шматочок шинки, стоячи біля ;олодильника, і ліг у постіль. У нього був чудовий детек-вний роман, велика пляшка мінеральної води під рукою, бигарети, а по радіо передавали прегарний концерт. Час {ід часу навіть приємно побути трохи на самоті. По суті, завжди був самітником, самотнім добрим старим вовком, і, розчулено уявляючи себе в такому образі, Жіль за-ув, не погасивши світла.

Розділ VII

Час минав, і Наталі вирішила піти на роботу.