Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза

Йому і на думку не спадало, що Наталі передумає: як усі природжені брехуни, він був дуже довірливий. До того ж у пього не було відчуття, що він щось краде у Франсуа,— її пристрасть, її стогони насолоди були надто явно викликані ним, Жілем, надто залежали саме від нього, щоб хтось інший, хто знав її досі, міг сподіватись на таке саме тепер.

Він відбирав у Франсуа не Наталі-жінку, а Наталі-люди-ну — і мусив визнати, що Франсуа протягом багатьох років приділяв немало уваги цій безкомпромісній і непокірній жінці. І ось тепер він віддавав Жілю водночас коханку і матір, строгу й шалену, саме таку, яка й потрібна Жілю. Звичайно, думати так цинічно, але той, хто щасливий, нерідко буває цинічним. А Жіль був щасливий.

По-перше, вони щодня після обід були разом у його !кімнаті, точніше, в мансарді — відокремленій давній кімнаті прислуги, яку Жіль відімкнув і так-сяк обладнав. Туди вели сходи прямо з подвір'я, отже, можна було щадити не так цноту Наталі, байдужої до умовностей, як цноту Оділії,— ту ще хвилювали певні принципи. Це була ^велика, майже порожня запилюжена кімната, де посередині стояло високе ліжко й крісло під червоне дерево, на яке Наталі кидала-' свій одяг. Жіль піднімався туди близько третьої, зачиняв віконниці, лягав у постіль, розгортав |книжку й чекав. Незабаром приїжджала Наталі, роздягалася, прослизала в ліжко — то мовчки, наче дикунка, то ■повільно, ніби знехотя, смішно розповідаючи йому про смертельно нудні прошені обіди. Жіль не знав, що йому "подобалося більше, але завжди це кінчалося близькістю, в. спека під дахом стояла така, що розімкнувши обійми, гвони, знеможені, мокрі від поту, ледве дихали, але все одно відчували, що їхня жага не погамована. Жіль витирав вім'ятим простирадлом знесилене тіло Наталі, вона не опи-[ралася, і він відчував, як під його рукою калатає її сер-|це. Вона дуже повільно виринала з полону насолоди, як повільно приходять до пам'яті, і він, задоволений, гордий к цього, посміювався з неї. Нарешті до Наталі поверта-ріось життя, і вона чула ВЯЇЄ не тільки биття власної кро-рі; вона могла вже розплющити очі, хоча за хвилину до ітого навіть слабке світло, що пропикало крізь віконниці, їй різало їх; вона повертала голову до Жіля, який уже курив, і дивилась на нього із якоюсь зляканою вдячністю.

Вони розмовляли. Потроху він дізнався про неї все. Про її дитинство, що минуло в Турі, навчання у Парижі, про першого коханця, зустрічі 8 Франсуа, одруження. Це було просте і водночас непросте життя: просте, бо в ньому все було, як і в усіх, і не просте, бо з того, як часом вона замовкала, 8 окремих слів, 8 інтонацій голосу, та й самої будови фраз, відчувалося, що це спокійне, загалом щасливе життя було для неї майже нестерпне. Коли він запитав: "Але ти була рада поїхати в Париж захищати диплом?" — вона відповіла: "Ти збожеволів... адже доти я ніколи не розлучалася з братом". І він мусив поєднувати в уяві класичний образ молодої провінціалки, захопленої Парижем та молодими парижанами, з образом дівчинки, що плаче ва братом у чужому місті. А коли він поцікавився, яке на неї враження справив 8 першого погляду Франсуа, вона сказала: "Я відразу побачила в ньому порядну людину",— і Жіль не міг більше видобути з неї жодного слова. Що ж до її коханців — здається, у неї їх було троє до Франсуа і один після,— то вона спокійно казала, що з ними їй було дуже добре. Якось він по-дурному запитав: "Так, як зі мною?" — І почув у відповідь: "Звичайно",— що його страшенно розсердило. І даремно, вона нікого не кохала так, як його, але з іншими вона зазнавала тілесної втіхи і не збиралася перед ним кривити душею. Щирість Наталі часом його захоплювала, інколи дратувала, але жодними хитрощами, навіть у хвилини найгострішої насолоди, він не міг добитись від неї іншої відповіді. Вона спокійно дивилась, як Жіль готує їй чергову пастку, як розставляє тенета, а потім, сміючись, одним словом їх руйнувала. І він також починав сміятися разом з нею. Він ніколи по-справжньому не сміявся з себе при жодній жінці — 8 фальшивого чоловічого самолюбства, він віддавався цьому приємному заняттю лише з Жаном та іншими чоловіками. І можливість відкинути зрештою це безглузде марнославство прив'язувала його до неї далеко більше, ніж він собі уявляв.

Близько шостої вечора вони спускалися на терасу, де Флоран з Оділією вже чекали їх, сидячи в шезлонгах, і пили з ними "порто-фліп", розмовляючи про погоду. Оді-лія вже не червоніла з будь-якого приводу, а Флоран навіть валицявся до Наталі на превелику втіху Жіля. Широко розплющуючи свої великі голубі очі, Флоран, розточуючи милі речі, пропонував Наталі свої кепські сигарети з золоченим мундштуком, запевняючи, що на весь Ліму-зен вони бувають лише у нього. Наталі стоїчно курила їх під глузливим поглядом Жіля, пнла "порто-фліп", потім сумно казала: "Я мушу вже їхати",— і всі намагались її утримати. Дні стали дуже довгі, спека спадала не раніше від сьомої вечора, і тіні дерев на терасі ще більш витягувались. Інколи Жіль почував себе персонажем коме-'дії дев'ятисотих років: круглий столик на одній ніжці, легкі напої, балакун-нотар... Потім Наталі відкидала голову назад, і в його пам'яті оживала вона така, якою була у хвплини пристрасті, і Жіль на мить заплющував очі. Якщо тут і розігрувалася комедія, він хотів би, щоб вона ніколи пе кінчалася.

Розділ III

Цього літа влаштовувалось багато прийомів, але Жіль ніколи на них не ходив. Його вважали хворим, пригніченим відлюдником, і це було зручно для всіх, у тому числі, Як він гадав, для Наталі. Хоча вона й ладна була поїхати за ним, він все ж таки почував себе коханцем заміжньої жінки. І хто б міг подумати, що ця одружена, з бездоганною репутацією жінка щодня проїжджала Ііісля обіду по шістдесят кілометрів, щоб опинитися в ліжку якогось неврастеніка? Коли ,ж Оділія дорікала йому за його байдужість до світських обов'язків, досить було йому відповісти: "Щоб опинитися віч-на-віч з Сільвенером",— і вона, червоніючи, ладна була вибачитися перед ним. Нерід-

I. 181

ко ввечері, провівши поглядом маленьку машину Фло-рана, що зникала в кінці алеї, везучи своїх пасажирів на якесь далеке чергове свято, Жіль залишався сам у великому домі, спокійно блукав по вітальні, розгортав книжку або піднімався на третій поверх, вдихав на ще незастеле-пому ліжку запах Наталі, запах любові і довго лежав так з розплющеними очима. В темно-синьому небі тихо фуркали кажани, знизу, з саду, долітало монотонне скрекотіння жаб, легкий запашний вітерець проносився по кімнаті — мир і прохолода спускалися туди, де ще недавно було поле гарячої битви. Він мріяв про Наталі, навіть не бажаючи, щоб вона була в цю хвилину тут. Інколи він заспнав у своєму старому светрі й прокидався лише від шурхотіння коліс машини по жорстві. Тоді він спускався вниз, допомагав підпилому, як правило, Флорану вибратися з машини, йшов разом з ними на кухню. "Як! — вигукувала Оділія,— ти досі не спиш?" Але, рада з того, що знайшла уважнішого слухача, ніж Флоран, починала так захоплено змальовувати вечірку, ніби влаштували її не Кудерки, а принаймні герцогиня Германтська. Королевою балу незмінно була Наталі, яку в своїх оповідях вона величала не інакше, як "мадам Сільвенер", тоді як щодня називала її просто па ім'я. Мовляв, мадам Сільвенер того вечора була в чудовій голубій сукні й зухвало відповіла заступникові прокурора де Бріву, що... і префект ні на крок не відходив від мадам Сільвенер тощо. Якби Жіль не лежав із цією мадам Сільвенер щополудня голий-голісінь-кий, він напевне став би мріяти про неї, наче школяр. Зворушливо всміхаючись, він слухав щебет Оділії, посміювався із заступника прокурора і намагався уявити, якого тону була голуба сукня Наталі. А втім, наприкінці розповіді Оділія завжди — можливо, по доброті душевній — накидала серпанок смутку на променистий образ мадам Сільвенер, а Жіль напускав на обличчя пеуважао-скром-ний вираз, нібп це його не стосується. Нарешті Оділія, сп'яніла від романтики так само, як Флоран від шампанського, лягала спати поруч із чоловіком, і обоє вмить засинали.

Минуло вя^е два тижні відтоді, як Жіль повернувся з Парижа, а він іще ніде не бував, якщо не рахувати ранкових поїздок з Оділією до крамниці в сусіднє село. Його доля немов зупинилася: йому здавалося, що відтепер він весь вік буде смажитися на сонці, вдень кохатися з Наталі, а вечорами — мріяти... Думка, що за два місяці він стане редактором політичного відділу газети, з головою порине в роботу й так само ощадитиме свій час, як зараз його марнує, а час той летітиме у сірому вирі, яким був і буде для нього Париж, здавалася йому просто безглуздою. А втім, здавна ставлячись із властивою йому легкістю до деяких планів на майбутнє, він навіть і не думав про це. Прокидаючись, він зважував лише, чи йти йому з Флораном вудити вранці рибу, гадав, яка буде Наталі під час побачення: лагідна чи вимоглива і як би Йому самому полагодити обвислу віконницю в задушливій кімнаті, де вони зустрічалися. А інколи, читаючи газету, він починав розмірковувати, що може змусити людину порізати свого ближнього на вісімнадцять шматків, і ділився своїм подивом з Оділією, яка з жаху починала скрикувати голосом павича, а Флораи, залежно від настрою, [стукав себе пальцем по лобі або прикидався, що робить із нрвоєї краватки зашморг. Одне слово, Жіль був щасливий, шо того ж він усвідомлював це і з чоловічою гордістю на рсі лади повторював це Наталі. "Подумай,— казав він,— родумай, два місяці тому я був пропащою людиною, а те-рер я справді щасливий..." В його радому голосі вчувалося, що він і сам не зовсім вірить своєму щастю, і це заз-ркди смішпло Наталіг а коли він додавав: "І все це завдяки тобі", у неї швидко-швидко тріпотіли вії. ¥. Згодом улаштували в себе вечір і Сільвенери. Щороку, приблизно в той самий час, Франсуа Сільвенер збирав вг своєму домі добірне товариство Ліможа й околиць. Це рув найвпшуканішпй прийом літньої пори року, й Оділія, забувши про всяку скромність, уже десять днів відверто раділа змозі піти на нього. Це був єдиний прийом, задля якого Жіль вирішив пожертвувати своєю самотністю, йому кортіло побачити, де живе Наталі.