Хліб ранніх років - Белль Генріх

Заверни за ріг: з вікна своєї кімнати я бачила на суміжній вулиці пустку; бруківка в тому місці темна н посередині руді глиняні пасмуги; мені все ввижалося, що ти лежиш там мертвий,— так я боялася, що ти більше ніколи не повернешся.

Я звернув за ріг і ще повільніше, як досі, поїхав уздовж Корбмахергасе, і мені здавалося, що я ніколи вже не їздитиму швидко. Пустка була в кілька будинків за пекарнею, і перед нами виросла задня сина будинку, де мешкала Гедвіг; частину стіни ховали від нас високі дерева, але один ряд вікон можна було бачити весь, з гори до низу: на першім поверсі у вікні було поночі, вікно на другому світилось, і в кімнаті на третьому теж горіло світло.

— Моє вікно,— сказала Гедвіг.— Якщо вона його відчинить, то нам буде видно її силует. Ти б попався їй у пастку, як сліпий,— і вона б нас поправила до себе додому; у неї чудове житло, гарне, як ті помешкання, що стали гарні випадково,— та ти вбачиш з одного погляду, що тая випадковість просто спритно вдана, і ти матимешся так, наче б виходив із кінотеатру в захваті від фільму і, дійшовши до роздягальні, почув, як хтось каже: "Нічого картина, а музика так собі..." Он вона стоїть...

Я перевів погляд з обличчя Гедвіг на вікно її кімнати і вгледів там постать жінки в гостроверхім капелюшку; дарма що очей її було не видно, мені здалося, немов я бачу, що вона зорить на мою машину таким оком, яке мають жінки, що звикли порядкувати життям інших людей.

— їдь додому,— промовила Гедвіг,— їдь... Я так боюсь, що вона нас запримітить, а скоро ми попадемося їй до рук, нам доведеться цілий вечір висидіти в її господі, п'ючи бездоганний чай і не мавши бодай тієї надії, що збудяться її діти й заклопочуть матір,— бо в неї бездоганно виховані діти, що сплять із сьомої вечора до сьомої ранку. їдь... і навіть чоловіка її нема вдома, він кудись поїхав — обставляти за певну винагороду інші житла, щоб і вони мали Такий вигляд, наче стали гарні випадком. їдь!

Я поїхав, переїхав Корбмахергасе і Нетцмахергасе, поволі перетяв Нудельбрайте, завернув на майдан Рентгена, мимоїздом скинув очі на вітрину різникової крамниці, де ще височіла гора коробок із етикетками "Corned beef", і знову подумав про Улу й ті роки, що я перебув із нею: тепер вони були мені вузькі, наче сорочка, що збіглась після прання,— час, що настав від середини дня, той час, відколи з'явилася Гедвіг, був зовсім інакший.

Я втомився, і мені боліли очі; спускаючись рівною і довгою Мюнхнерштрасс, я їхав по правім її боці сливе сам; по лівому ж наввипередки гнала густа вервечка машин у напрямі до стадіону: там було, здається, змагання боксерів чи велосипедні перегони; машини переможно гули і вищали, вигулькуючи одна наперед одної, і я чималий час їхав заллятий світлом їхніх фар; сліпуче світло прикро било у вічі, з різкого болю я подеколи стогнав; мені здавалось, що мене женуть крізь безконечно довгу лаву нестерпучо ясних списів, і кожен уганявся мені в саму душу, мордуючи своїм світлом. Мене неначе катували світлом,— я згадав ті роки, коли, ледве прокинувшись уранці, вже ненавидів світло; два роки я рвався вперед, щодня вставав о пів на шосту, випивав філіжанку гіркого чаю і товк формули або щось майстрував у своїй маленькій майстерні в підвалі: розбирав і складав, випробовував прилади, які, бувало, забирали стільки електроенергії, що дроти в будинкові перегоряли, і тоді я чув, як нагорі обурювались мешканці, що не встигли запарити собі каву. Побіля мене на письмовому столі чи на верстаті завше стояв годинник, і лише на його дзвінок о восьмій я брався нагору, мився під душем і йшов у кухню взяти в господині свій сніданок; коли більшість людей сідала снідати, я вже мав за собою дві з половиною години праці. Ті години я то ненавидів, то любив, але й раз не попустив собі минути. Зате опісля, як я снідав у своїй світлій кімнаті нагорі, те світло було мені тортурами, як оце тепер.

Мюнхнерштрасе була довга, і я зрадів, як ми нарешті поминули стадіон.

Коли я зупинив машину, Гедвіг на мить завагалась, на маленьку мить; я одчинив перед нею дверцята, простягнув їй руку і, хитаючись, побрався вперед неї сходами нагору.

Було ще лишень пів на восьму, але мені здавалося, що цей понеділок і є вічність, хоча відколи я подався з дому, не минуло й одинадцяти годин.

Я наслухав гомону в будинку: діти господині сміялися при вечері; аж тепер я здогадався, чом я ледве волік ноги, сходячи нагору: грудки глини поналипали мені до черевиків, взуття Гедвіг теж було все в глині з тієї ями на Корбмахергасе.

— Я не світитиму світла,— сказав я до Гедвіг, коли ми ввійшли до моєї кімнати; мені нестерпно боліли очі.

— Гаразд,— мовила Гедвіг,— не світи. І я зачинив за нею двері.

Бліде світло падало в кімнату з будинку навпроти, і я побачив на письмовому столі кілька папірців, де пані Бротіг занотовувала виклики. Зверху на них лежав камінець. Я взяв його, виважив на долоні, наче метальне ядро, і, відчинивши вікно, швиргонув у присадок; я почув, як він у пітьмі прокотився моріжком і вдарився об цебер на сміття. Не зачиняючи вікна, я потемки перелічив цидулки,— їх виявилося сім,— подер і викинув клаптики в кошик.

— У тебе є мило? — спитала Гедвіг.— Мені хочеться помити руки, у мене вода була іржава й брудна.

— На лівій поличці внизу,— сказав я.

Я вийняв з коробки сигарету, закурив і, обернувшись погасити сірника й викинути його в попільничку, вглядів у дзеркалі обличчя Гедвіг; її рот скидавсь на той, що був понамальовуваний на паперових серветках, якими я витирав леза; дзюрчала вода — це вона мила руки, і я чув, як вона терла їх одну об одну.

Я все на щось чекав, і коли в двері легенько постукали, я зрозумів, на що саме. То була господиня; я хутко подався до дверей, одхилив їх трохи й вислизнув у передпокій.

Вона саме зняла з себе фартух, склала його, і аж тепер, по чотирьох роках свого квартирування в неї, я завважив, що вона трохи скидається на пані Вітцель, трішечки, але скидається. І тільки тепер помітив, яких вона була літ: запевне, років сорока, може, ще й старша. З сигаретою в зубах, вона трясла фартух, дослухуючись, чи нема там у кишені сірників, але їх не було, а я теж марно ляскав себе по кишенях — лишив свої в кімнаті; я простяг їй запалену сигарету, вона приклала її до своєї, затяглася глибоко й знову віддала мені. Вона курила, як звичайно курять тільки чоловіки, з одвертою пожадливістю втягаючи в себе дим.

— Ну й день сьогодні був,— промовила вона,— наприкінці я вже й записувати кинула: навіщо, коли ви однаково десь щезли. Як це ви забули за ту бідну жінку з Курбельштрасе?

Я здвигнув плечима, дивлячись у її сірі, трохи зизуваті очі.

— Ви купили квітів?

— Ні,— одказав я,— забувся.

Вона помовчала і, ніяково мнучи в пучках сигарету, прихилилась до стіни; я зрозумів, як неприємно було їй сказати те, що вона намірялася сказати. Я силкувався якось стати їй до помочі, та не знаходив таких слів; потерши лівою рукою чоло, вона мовила:

— Ваша вечеря на кухні.

Та моя вечеря завше була на кухні, і я проказав:

— Дякую.— І, дивлячись повз неї, на малюнок шпалер, стиха докінчив: — Кажіть-бо вже.

— Мені прикро,— почала вона,— ніяково, тяжко казати вам це: я б не хотіла... мені б не хотілося, щоб дівчина зосталась у вас на ніч.

— Ви її бачили? — спитався я.

— Ні,— сказала вона,— та я чула, як ви вдвох прийшли: було так тихо і... словом, я все одразу зрозуміла. Вона в вас ночуватиме?

— Так,— сказав я,— вона... вона моя дружина.

— Де ж вас повінчано? — вона не осміхнулась, і я знову вп'яв очі в малюнок шпалер — у жовтогарячі косячки — й мовчав.

— Ах,— промовила вона тихо,— ви знаєте, як мені прикро таке вам казати, але я цього не попущу. Я не можу, я повинна вас остерегти, і не те що остерегти... Це не випадає... я...

— Бувають термінові шлюби,— мовив я,— як термінові хрестини.

— Ні,— одрубала вона,— це вже витребеньки. Ми не в пустелі, ані в пущі, де нема священиків.

— Ми,— сказав я,— ми обоє в пустелі, в пущі, і я в голові не покладаю, який би священик нас ізвінчав.

Я заплющив очі, бо вони й досі боліли після того катування світлом автофар, я втомився, до смерті втомився, руки мені нили з болю. Жовтожарі косячки ходили ходором мені перед очима.

— Чи, може, ви знаєте такого священика? — спитався я.

— Ні,— одмовила пані Бротіг,— не знаю.

Я взяв попільничку, що стояла на стільці край телефону, і, погасивши свою сигарету, простяг попільничку господині; вона струсила туди попіл із своєї сигарети і забрала попільничку в мене з рук.

Я ще зроду не був такий втомлений. Жовтогарячі косячки впивалися мені в очі гострим терням, і я ненавидів її чоловіка, що купував такі речі, бо то був, на його думку, новочасний стиль.

— Подумайте бодай про свого батька. Ви ж його любите?

— Еге,— сказав я,— люблю і сьогодні багато про нього думав.— І я знову подумав про батька — мені уявилось, як він пише червоним, мов кров, чорнилом, на великім клаптеві паперу: "Побалакати з хлопцем".

Я побачив Гедвіг спершу в господининих очах: темна рисочка переписала їхню приязну сіру гладінь. Я не обернувсь до Гедвіг, я відчув на плечі в себе її руку, почув її подих і здогадався, що вона підмалювала губи: солодко війнуло помадою.

— Це пані Бротіг,— промовив я,— а це Гедвіг.

Гедвіг дала пані Бротіг руку, і коли господиня вклала в неї свою, я побачив, яка в Гедвіг велика рука, біла й дужа.

Ми мовчали всі троє, і я чув, як капала на кухні вода з крана, як на вулиці йшов якийсь чоловік, чув з його ходи, що в нього на сьогодні по роботі; я все всміхався, сам не знаю як, бо був такий утомлений, що не міг рушити губами, аби вдати на своєму лиці усміх.

Пані Бротіг поставила попільничку знову на стілець, де стояв телефон, і кинула туди ж таки фартух; над стільцем знявся попілець, і його дрібнісінькі часточки осіли на синьому килимі. Вона прикурила другу сигарету од першої й промовила:

—— Деколи я забуваю, які ви ще молоді, але зараз ідіть собі, не доводьте мене, щоб я вас витурила, йдіть.

Я повернувся і за руку втяг Гедвіг до себе в кімнату; пошукавши навпомацки ключа від машини, я знайшов його на письмовім столі, і ми в своїх вимащених черевиках знову спустилися сходами наниз; я радів, що не поставив машину в гараж, а залишив її на вулиці.