Гадючник - Моріак Франсуа

У всіх життєвих питаннях ти мала переконання, властиві твоєму середовищу і твоєму часові. Але ти ніколи не признавалася, що святе письмо їх засуджує:

– Слухай-но, – звертався я до тебе – мені здається, Христос сказав так…

Ти як стій мовкла, зажурена, люта через те, що нас чують діти. І зрештою завжди потрапляла в пастку.

– Не можна ж усе розуміти дослівно… – мурмотіла ти.

Я легко тебе побивав і заплутував прикладами, доводячи, що святість у тому-то й полягає, щоб точно дотримуватися євангелія, розуміти його дослівно. Коли ти, на своє нещастя заперечувала, що ти не свята, я наводив заповідь:

– Будьте досконалі, як досконалий ваш отець небесний.

Визнай, моя бідолашна Ізо, я тебе по-своєму напучував на добро, і якщо сьогодні ти ходиш коло хворих на рак, вони мусять за це дякувати й мені! У той час твоя любов до дітей поглинала тебе до останку; ти віддавала їм усі свої невитрачені запаси доброти, жертвувала собою для них. Діти застували тобі весь світ. Вони відвернули тебе не тільки від мене, але й від усіх людей. Навіть богові ти молилася тільки за здоров'я і майбутнє своїх дітей. Ось тоді-то я відігравався на тобі. Я запитував, чому християнинові не побажати, щоб діти його пройшли стражденну путь, нужду, хвороби – одне слово, важкі випробування. Ти перепиняла мене:

– Я й балакати з тобою більше не хочу, ти сам уже не знаєш, що мелеш.

Але, на твоє нещастя, я втягував у суперечки й вихователя, молодого семінариста двадцяти трьох років, абата Ардуена; я закликав його бути свідком і безжально заганяв тебе на слизьке, вимагаючи його втручання лише тоді, коли відчував свою правоту, а він у цих дебатах не вмів критися зі своїми думками. Коли закрутилася справа Дрейфуса, я мав не одну нагоду цькувати на тебе бідолашного абата.

– Через якогось жидка підривати нашу армію… – казала ти.

Піймавши тебе на цьому слові, я вдавано обурився й не вгавав доти, доки не вирвав у абата Ардуена визнання, що християнин, навіть для порятунку батьківщини, не може погодитися засудити безневинного.

А втім, я й не силкувався розкрити тобі й дітям очі на справу Дрейфуса, відому вам тільки з карикатур у лояльних газетах. Ви були незворушним монолітом. Навіть коли мені здалося, що я взяв над вами гору, ви залишилися при своїй думці – мовляв, усі мої докази – це казуїстика. І тоді ви поклали собі мовчати в моїй присутності. Досить було мені підійти до вас, як усі суперечки вщухали одразу – і так і понині. Але, траплялося, ви не знали, що я підслуховую, сховавшись за дверима, тоді я раптом виринав перед вами, і ви не встигали відступити – й несамохіть приймали бій.

– Це свята людина, – казала ти про абата Ардуена, – але ж він справжнісіньке дитя і не вірить, що є на світі зло. Мій чоловік грається з ним, як кіт із мишею, і тому терпить його – незважаючи на свою відразу до сутан.

Сказати по щирості, я дозволив, щоб узяли вихователем духовну особу лише тому, що ніхто інший не згодився за сто п'ятдесят франків морочитися з дітьми ціле літо. Попервах я мав цього високого і короткозорого чорнявого молодика, скутого несміливістю, за нікчему і зважав на нього не більше, ніж на стіл чи стілець. Він навчав дітей, водив їх на прогулянки, мало їв і не пускав і пари з уст. Проковтнувши останній шматок, він одразу йшов до себе в кімнату. Іноді, як у домі не було ні душі, він сідав до фортепіано. Я зовсім не розуміюся на музиці, але, як і ти, казав: "Він тішить слух".

Ти, мабуть, не забула того випадку з абатом Ардуеном, але ти й гадки не мала, що відтоді між мною і вихователем тайкома зародилася симпатія. Одного дня діти сповістили, що до нас іде священик. Я одразу, як звичайно, втік у виноградник. Але скоро ти послала за мною Юбера: священик мав пильну справу до мене. Згадуючи всіх чортів, я вернувся додому, бо побоювався цього маленького дідка. Він сказав мені, що прийшов каятися. Він рекомендував нам абата Ардуена як зразкового випускника семінарії, гадаючи, що висвячення в сан відкладено лише через стан його здоров'я. І ось раптом дізнається на зборах духівництва єпархії, що це зволікання є дисциплінарним заходом. Абат Ардуен хоч який богочестивий, а все ж безтямно кохається в музиці і якось, підмовлений своїм товаришем, вибрався до Великого театру послухати благодійний концерт і навіть через це не ночував у семінарії. Дарма що він був у цивільному, його впізнали на концерті й виказали. Його провину збільшило ще й те, що в програмі брала участь виконавиця партії Таїс[9] пані Жоржета Лебрен: коли вона ступила на сцену з голими ногами, у грецькій туніці, перехопленій під грудьми срібним пояском (на ній, кажуть, більше нічого не було, навіть тоненьких шлейок), рядами пройшло вражене "Ох!". У ложі, де сиділи члени союзу єднання, якийсь літній добродій обурився:

– Це вже занадто… Куди ми потрапили?

Ось що довелося побачити абатові Ардуенові та його товаришеві! Одного з порушників вигнано з семінарії одразу. Ардуена ж прощено: все-таки зразковий учень, але начальство відклало на два роки його висвячення в сан.

Ми з тобою в одну душу запевнили, що абат від цього не втратив нашої довіри. Але священик відтоді все-таки ставився до нього холодно, казав, що цей семінарист одурив його. Ти, звичайно, пам'ятаєш цю пригоду, але не знаєш, що сталося далі. Того самого вечора я курив на терасі і побачив, як до мене в місячному сяйві наближається сухорлява постать винуватця. Він незграбно підійшов і перепросив за те, що проник до мого дому, не попередивши про свій негідний вчинок.

Я запевнив його, що такий вибрик скоріше викликав у мене симпатію до нього, а він став заперечувати з несподіваною твердістю й осуджувати самого себе. Він сказав, що я, певне, не уявляю, яка велика його провина: він порушив обов'язок послуху, заплямував своє покликання, погрішив проти моральності, крім того, він зганьбив семінарію. Отож йому все життя не спокутувати того, що він накоїв… Ще й досі стоїть у мене перед очима ця довга згорблена постать, освітлена місячним сяйвом, розрізана навпіл парапетом тераси.

Хоч який я упереджений проти духовних осіб, та до абата в мене не закралося бодай найменшої підозри в лицемірстві: я бачив щирий біль і сором. Він виправдував свою мовчанку нуждою: інакше довелося б йому сидіти два місяці на шиї в матері, а вона вдова, дуже бідна, заробляє поденщиною в Лібурні. А коли я йому відповів, що, по-моєму, він і не мусив нас повідомляти про цю пригоду, яка стосується лише семінарської дисципліни, він узяв мене за руку і сказав щось нечуване; такі слова мені сказано вперше в житті, і тому вони вразили мене:

– Ви дуже добрі.

Ти ж знаєш, як я сміюся; навіть на початку нашого спільного життя тебе дратував цей сміх; в дні моєї юності він гасив довкола мене всякі веселощі. Того вечора я весь аж тіпався од сміху, втупившись у зчудованого семінариста. Нарешті я вимовив:

– Ви навіть не уявляєте собі, пане абате, яку нісенітницю ви сказали! Спитайте в тих, хто мене знає, добрий я чи ні. Спитайте мою рідню, моїх колег: злість – ото і є моя сутність.

Він ніяково відповів, що той, хто злий, по-справжньому злий, не говоритиме відверто про свою злобу.

– Вельми сумнівно, – додав я, – щоб у моєму житті ви могли знайти хоч один так званий добрий вчинок.

Тоді він, натякаючи на мою професію, навів Христові слова: "В темниці я був, і ви навідали мене…"

– Я так чиню собі на вигоду, пане абате. Фах зобов'язує. Колись я платив тюремникам, щоб вони вчасно шепнули моє ім'я на вухо підсудному… Отож-бо бачите!..

Вже не пригадую, що він відповів мені. Ми походжали з ним під липами. Як би ти здивувалася, коли б я тобі сказав, що мені було приємне товариство цього чоловіка в сутані! А проте це щира правда.

Траплялося, я вставав із сонцем і виходив подихати вранішньою прохолодою. Я дивився, як абат вирушає на службу божу: йде прудко і такий заклопотаний чимось, що, проходячи за два кроки, не помічає мене. Саме в ці дні я допікав тобі своїми кпинами і завзято доводив, що ти живеш усупереч своїм віруванням… А в душі мені муляло: щоразу, як я ловив тебе на слові і дорікав тобі за скнарість або нечулість, я хоч і запевняв, що серед вас, побожних людей, не зосталося й сліду християнського духу, проте знав: під моїм дахом є людина, яка, невідомо для всіх, живе цим духом.

VIIІ

А все-таки був один випадок, коли я без усяких зусиль міг виставити тебе в страшному світлі. Дев'яносто шостого чи дев'яносто сьомого року – тобі воно краще у пам'яті – помер наш зять – барон Філіпо. Прокинувшись уранці, твоя сестра Марінета заговорила до нього, але він не озвався. Вона повідчиняла віконниці, побачила, що очі йому закотилися, нижня щелепа відвисла, – і не зразу второпала, що він неживий і що вона кілька годин спала біля мерця.

Навряд чи хтось із вас відчув усю підлість заповіту цього нікчеми; він залишив дружині величезний маєток, але з умовою, що вона більше не вийде заміж. Інакше майже вся спадщина перейде до його небожів.

– Треба про неї подбати, – казала твоя матінка. – На щастя, родина у нас дружна. Не треба залишати нашу голубоньку саму.

Марінеті було на ту пору тридцять років, але ж ти пригадуєш, вона виглядала юним дівчам. Її віддали за старого, вона не пручалася й терпіла цей шлюб. Ви не мали сумніву, що вона покірно переноситиме і своє вдівство. Ми недооцінили той поштовх, що розв'язав їй світ, цей несподіваний вихід із темного підземелля на яскраве сонце.

Ні, Ізо, не бійся, даний випадок я наводжу не для того, щоб довести свою моральну перевагу над тобою. Твоє бажання, щоб ці мільйони залишилися в родині і щоб твої діти брали їх пригорщами, було цілком природне. На вашу думку, Марінета мусила будь-що зберегти це багатство, зароблене ціною десятирічного рабства у старого мужа. Вами керували родичівські почуття. Не одружуватися вдруге – це здалося вам цілком природним. Та хіба ж ти згадувала, що колись сама була молодою дружиною? Ні, над подружнім коханням ти поставила хрест; ти була тільки матір'ю, ніякого кохання більше не існувало ні для тебе, ні для інших. У вас у сім'ї ніхто не вирізнявся буйною уявою: ви б не могли поставити себе на місце когось іншого – чи то скотини, чи то людини.

Вирішено, що перше літо свого вдовування Марінета проведе в Калезі.