Декамерон - Боккаччо Джованні

Таким людям повинен я спасибі сказати, і таки кажу, бо вони щиро й ревне за честь мою і славу дбають. Одначе на закид їхній я ось що одкажу: правда, я чоловік поважаний і не раз на віку важений; тим же, хто на собі моєї ваги не відчував, мушу признатися, що я зовсім не важкий, а навпаки, такий легкий, що і в воді не тону; беручи ж до уваги, що в наш час і проповіді чернечі, що людей за гріхи картають, так само повні різних крутих словечок, приказок та витівок, я вирішив, що все це буде не від речі і в моїх оповідках, задля того писаних, щоб жіноцтву смуток розганяти. Як котра, може, й нарегочеться од них більше, ніж треба, то легко може од того сміху вилікуватись плачем Єремії, покутою Магдалини та муками спасителевими.

А то ще, без сумніву, й такі проявляться, котрі скажуть, що язик у мене злий і їдовитий, бо я подекуди пишу правду про ченців. Тим, хто таке говоритиме, можна буде й простити, бо годі подумати, щоб їх до того спонукала якась інша причина, окрім правдивої побожності. Адже ченці загалом люди добрі, вони з любові до Бога уникають усякої скверни: хоч і мелють на всі заставки, так нікому про те не хваляться, а якби ще од них цапиною не смерділо, то з ними було б і геть-то приємно знатися. Проте я визнаю, що все на сім світі аж надто плинне й перемінне, то, може, щось таке і з моїм язиком трапилось, бо про нього одна сусідка моя (сам себе я, природно, не беруся ні гудити, ані хвалити), сусідка, кажу, сказала нещодавно, що він у мене такий добрий-добрий і медоточивий, — та й говорила вона мені таке тоді, коли я вже дописував останні свої оповідки. Досить же буде недоброзичливим читальницям моїм і сього свідчення.

А тепер — нехай кожна каже собі і думає, що хоче, мені ж пора вже дати берега своїм словам і подякувати покірно тому, хто погодив мені дійти по таких довгих трудах жаданого кінця. А ви, ласкавії мої пані, пробувайте по його милості в гаразді і спокою і згадуйте мене часом, якщо ся моя книжка хоч трохи стане вам коли в пригоді.

Кінець Декамеронові

ПРИМІТКИ

Дані коментарі є поширенням і доповненням перекладацьких коментарів до українського видання "Декамерону" 1964 року, видавництво "Дніпро", Київ. Крім цього, використовувались також коментарі групи авторів до італійського видання (G.Boccaccio, Decameron, a cura di Vittore Branca, 2vv., Torino, Einaudi, 1992), коментарі H. Б. Томашевського до видання твору російською мовою (Дж. Боккаччо, "Декамерон", Кишинев, Штиица, 1992. — С. 583 — 599) і енциклопедичний довідник Italia, Novara, De Agostini, 1989.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

"Декамерон" — грецькою мовою означає "десятиденник". Назва пародіює відомий в добу середньовіччя твір Св. Амброзія "Гексамерон" — "шестиденник" — в якому йдеться про створення світу за шість днів.

Принц Галеотто — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, посередник між Ланцелотом та його коханою Джіневрою, дружиною короля Артура. Ймовірно, автор так назвав свій твір, щоб підкреслити власне бажання прислужитися прекрасним дамам порадою і розрадою.

"...палав я високою, шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило" — натяк на пристрасть Боккаччо — за походженням купця і міщанина — до дівчини шляхетного роду, Марії Аквінської (Ф'ямметти) — позашлюбної дочки Неаполітанського короля Роберта Анжуйського. Ця напівавтобіографічна деталь цілком відповідає середньовічним канонам куртуазної любові, коли чоловіки "повинні" були закохуватися в жінок шляхетнішого від них стану.

"...під час минулої смертоносної чуми..." — йдеться про епідемію 1348 року.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

"після благодатного втілення Сина Божого..." — згідно з флорентійським стилем, рік починався не з Різдва, а з Втілення або Благовіщення (25 березня), отже чума охоплює Флоренцію на початку квітня 1348 року. В Пізі вона лютує вже з січня 1348.

"чи то вже була така дія планет небесних" — астрологічне пояснення появи чуми знаходимо і в сучасних Боккаччо хроністів Маркіонне Стефані та братів Маттео і Джованні Віллані, які пишуть про вкрай несприятливе для людства поєднання трьох великих світил під знаком Водолія, що мало принести світу багато тяжких випробувань.

"...почалася тая чума перед кількома роками у східних землях..." — в Азії епідемія розгоряється з 1346 року. Існує кілька версій про занесення чуми на Апенніни. Італійські дослідники стверджують, що хвороба була завезена з кораблями із Сирії на о. Сицилія, звідки розповсюдилася по Європі. У коментарі до російського перекладу "Декамерона" Н. Б. Томашевський наводить і другу, "кримську", версію: під час облоги генуезької фортеці в Кафі у татарському війську почалася епідемія. Не будучи в змозі взяти місто приступом, татари вирішили заразити ворогів чумою, перекидаючи за допомогою катапульт трупи померлих через стіни. Кілька хворих генуезьких моряків відбули на кораблях додому — так і почалась спершу в Італії, а потім і в усій Європі страшна епідемія.

"сусіди сливе не дбали одне про одного" — "інститут" сусідства в середні віки був дещо тіснішим і згуртованішим, ніж у сучасній Європі. Так пише про нього Данте у трактаті "Пир" (IV, іу, 2): "Як людина для своєї повноцінності потребує присутності родинного кола, так і дім має необхідність у сусідстві іншого дому: інакше не минути б було багатьох негараздів, що стали б перешкодою щастю".

"корисливість слуг" — слуги і справді вимагали тоді непомірну ціну за свою роботу: хроністи називають цифру від одного до трьох флоринів, за умов безкоштовного проживання і харчування в домі господаря.

"багато хто помирав просто випадком" — велика кількість хворих, покинутих напризволяще рідними, помирали з голоду.

"...померло в мурах Флоренції ...більше ніж сто тисяч душ" — Боккаччо, звісно, перебільшує, але точних даних з приводу кількості померлих немає: флорентійські хроністи сходяться на тому, що моровиця тривала до жовтня — початку листопада 1348 року, при чому загинуло три п'ятих населення міста і передмість.

"Гален, Гіппократ і Ескулап" — окрім міфологічної постаті Ескулапа — давньогрецького бога лікування — імена лікарів Гіппократа (460—377 до н.е.) і Галена (близько 130—200 до н.е.) постійно згадуються в літературі XIV століття.

"...у велебнім Новопречистенськім храмі..." — мається на увазі відомий готичний собор Санта-Марія-Новелла, закладений у 1278 році, а за часів Боккаччо включений до "третьої межі" міської брами. Саме в кварталі Санта-Марія-Новелла мешкало багато друзів письменника і, можливо, дехто із прототипів героїв-оповідачів "Декамерону". Собор і сьогодні вітає виблискуванням своїх вітражів тих, хто прибуває до Флоренції залізницею; центральний вокзал міста, до речі, названо теж іменем цього храму.

"семеро молодих дам..., найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять" — сім — магічне число, що особливо шанували в середні віки: сім днів тижня, сім відомих на той час планет, сім християнських чеснот і сім смертних гріхів, сім ступенів досконалості. Щодо віку дівчат, то, згідно з тодішнім звичаєм, його навряд чи можна назвати юним: у дванадцять років дівчина вважалася на виданні, а одруження відбувалось у 14—18 років.

"Тож назвемо першу Пампінеєю..." — Боккаччо дав своїм героїням імена, які визначають їхню вдачу. Так, Пампінея означає "квітуча", Ф'ямметта — "вогняна" (таке саме ім'я автор дає і своїй легендарній коханій), Філомена — "та, що любить співати", Емілія — "ласкава", Лауретта — пестливе від Лаури — коханої Петрарки, Неїфіла — "нова для любові", "вперше закохана" (це ім'я є також натяком на поезію нового стилю — іі сіоісе пиоуо — і творчість Данте), Еліза — друге ім'я вергілієвської Дідони, цариці Карфагену.

"…своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало" — у Флоренції, на відміну від Сієни і Венеції, не було прийнято закону про заборону жалобного вбрання з метою відлякування моровиці радісним і святковим виглядом городян.

"троє молодих кавалерів" — маємо ще одне магічне число, що доповнює кількість героїв до десяти (символ довершеності), і саме по собі є символом подолання чоловічого суперництва.

"Одного звали Панфіл..." — імена юнаків також мають значення. Панфіл — цілком охоплений любов'ю, Філострат — поборений любов'ю (хоча точніше — "той хто любить боротьбу"), Діоней — шанувальник Афродіти (Діона в грецькій міфології — мати богині кохання Афродіти).

"прибули до того місця" — мається на увазі містечко Поджо Герарді поблизу Майано, де Боккаччо мав невеликий маєток, або ж вілла Леонардо Аретіно під Ф'єзоле.

"на все наставляю Пармена." — імена слуг головних героїв запозичені автором із комедій Теренція і Плавта.

"...а як виб'є третя година, будьте всі тут на місці, щоб попоїсти ще захолодки..." — у XIV столітті відлік часу робився від сходу сонця до заходу, за римським звичаєм. День розбивався на 12 годин, що згуртовувалися до чотирьох відрізків по три години кожен: третя, шоста, дев'ята, вечерня. Кожній порі року відповідав окремий розпорядок цих годин, оскільки різними були години сходу і заходу сонця.

"Помивши руки по велінню королеви..." — гігієнічний захід, без якого не мислилось прийняття їжі: оскільки виделки не використовувалися, руки мили також перед тим, як перейти до наступного яства та наприкінці трапези.

"Діоней взяв лютню, а Ф'ямметта віолу..." — лютня та віола — старовинні струнні музичні інструменти.

Оповідка перша

Сер — титул представників вільних професій. До лицарів у Флоренції зверталися з титулом мессер, до дам — мадонна або монна.

Мушатто ді Мессер Гвідо Францезі один з братів Францезі (другого звали Біччо), відомий флорентійській шахрай. Накопичив багато добра, промишляючи лихварством у Франції, зумів вибитись у фінансові радники короля Філіппа Красивого, якого не раз спонукав до протизаконних дій — підробки монет, розбійних нападів на італійських купців тощо. За свою миршаву статуру Гвідо отримав прізвисько Мушатто (mouche — фр. муха).

Боніфацій — мається на увазі папа римський Боніфацій VIII (1294—1301).

Карл Безземельний — граф Валуа (1270—1325), брат французького короля Філіппа Красивого.

"такий собі сер Чеппарелло з Прато" — постать реальна, засвідчена документально.