Декамерон - Боккаччо Джованні

Як почула про те Грізельда, то вельми засмутилась, гадаючи, що доведеться їй знов до батьківської хати вертатись та вівці пасти, а муж її укоханий буде в сей час розкошувати в обіймах другої; та не одну вже од долі напасть витримала вона твердо, тож вирішила кріпитись і тут. Через деякий час Гвальтьєрі дістав десь фальшовані листи, нібито з Рима, і показав своїм підданцям, що от, мовляв, папа дозволяє йому розлучитися з Грізельдою і оженитися вдруге. Тоді покликав її до себе та й сказав так при людях:

— Слухай, жінко, я одержав од папи дозвіл покинути тебе і взяти собі іншу дружину, бо мої предки були великі можновладці і пани сього краю, а твої — з діда-прадіда селяни, тим я не хочу більше жити з тобою: вертайся собі до батька в хату з тим віном, що ти мені принесла, а я знайду собі якусь пристойнішу пару.

Почувши сії слова, Грізельда, всупереч жіночій своїй натурі, стримала, хоч і не без великого зусилля, сльози і промовила:

— Пане мій, я завше була того свідома, що мій низький рід аж ніяк не відповідає вашій високій вельможності, і визнавала, що шлюб мій із вами залежав цілком од вас та од Бога; я ніколи не вважала за свій власний сей великий дар, лиш за позичений. Коли ви завволите взяти його назад, мені любо буде вам його повернути; ось обручка, якою ви зо мною заручились, — візьміте її. Ви кажете, щоб я забрала з собою віно, яке вам принесла, та для сього вам не треба турбувати свого скарбівничого, а мені дбати про мішки та в'ючаки, бо я добре тямлю, що ви взяли мене голою. Якщо годиться мені, на вашу думку, світити тим тілом, що носило в собі зачатих вами дітей, то я піду од вас гольцем, та прошу вас у нагороду за цноту мою дівочу, що я вам сюди принесла і не можу взяти назад, щоб ви дозволили мені з ласки вашої узяти хоч одним одну сорочку в додаток до мого віна.

Маркізові аж плачно стало на душі, проте він сказав їй із суворим видом:

— Гаразд, можеш узяти одну сорочку.

Всі люди, що були при тому, благали маркіза, щоб він дав їй сукню: то ж буде ганьба велика й сором, як вона, пробувши тринадцять літ йому дружиною, вийде з його дому на посміховище людське в самій сорочці. Та шкода було тих їхніх прохань і благань — мусила Грізельда, попрощавшись з усіма по-божому, вертатись од мужа до батька в самій сорочці на хребті, боса й простоволоса: хто її бачив, усі плакали й голосили. Старий же Джаннуколо ніколи собі того в голові не покладав, що маркіз держатиме його дочку за жінку, і ждав, що таке рано чи пізно станеться; він приберіг ту вбогу одежину, що з неї зняли, як Гвальтьєрі її зашлюбив, а тепер дістав її зі сховку; вона одяглась і заходилась, як і раніше, поратись у батька по хазяйству, мужньо переносячи лихі напасті своєї зловорожої долі.

Коли Гвальтьєрі спровадив її отак, він заявив своїм підданцям, що засватав за себе дочку графа Паназького, і наказав розпочати готування до весілля. Тоді велів викликати Грізельду і, як вона прийшла, сказав їй:

— Грізельдо, скоро в мій дім має прибути нова дружина, що я собі обрав, і я хочу як слід привітати її з приїздом. Ти сама знаєш, що в моїй господі немає жінок, які зуміли б поприбирати гаразд у замку і влаштувати все, що треба для такої урочистості. Тобі усі ці справи добре відомі, тож дай усьому лад, запроси паній, яких, по-твоєму, буде краще, і прийми їх, ніби ти тут сама господиня, а як одбудемо весілля, можеш ізнов вернутись додому.

Од сих маркізових слів серце в Грізельди кипіло, мов на ножі, бо хоч вона зреклася свого щастя, та не зреклася любові до нього, проте вона сказала:

— Гаразд, пане мій, я готова.

Увійшовши в своїй грубій сільській одежі в той дім, звідки вийшла нещодавно в самій сорочці, вона заходилась підмітати і прибирати в покоях, веліла порозвішувати по залах килими і порозстилати доріжки, а потім почала давати лад у пекарні і до всього щиро докладала рук, неначе була в сьому домі послідньою наймичкою, — тоді тільки спочила, коли все було зроблено й налаштовано, як годиться. Потім, велівши од імені Гвальтьєрі запросити на учту всіх навколишніх паній, вона стала чекати того свята. Як настав день весілля, Грізельда, як була, в своїй убогій одежині, гречно й привітно посміхаючись, прийняла в домі всіх запрошених дам.

Маркіз, діти якого тим часом дбайливо виховувалися в Болоньї в одної родички, що була замужем за графом Паназьким (дівчині вже було дванадцять років — там такою красунею виросла, що ну, а хлопчику — шість), маркіз, кажу, послав свого вірника до того болонського родича, просячи, щоб він приїхав з дочкою його та сином до Салуццо в супроводі численного почту і казав усім, буцім везе ту панянку до нього в заміжжя, не одкриваючи нікому, хто вона справді така. Вельможний родич зробив усе так, як просив його маркіз, вирушив із Болоньї і за кілька день прибув разом із дівчиною, її братиком та багатим супроводом якраз під обіди в Салуццо, де вже всі мешканці і чимало людей з сусідніх околиць виглядали нової маркізової нареченої. Коли та нібито графівна, зустрінута дамами, ввійшла до бенкетної зали, Грізельда, в чому була, привітно вийшла їй назустріч і промовила:

— Милості прошу, ласкава пані!

Дами ще до того просили Гвальтьєрі, та так і не могли впрохати, щоб він дозволив Грізельді перебути сей час у якійсь іншій кімнаті або принаймні одягти якесь пристойніше плаття, щоб не соромитись так перед чужими людьми; тепер їх усіх посадили за столи, й служебники почали подавати напитки й наїдки. Всі гості дивились на дівчинку й казали, що Гвальтьєрі добру знайшов переміну, та найдужче, либонь, хвалила ту панянку і брата її малого сама Грізельда.

Аж тепер цілком пересвідчився Гвальтьєрі, яка в нього многотерпелива жінка, що жодні образи й приниження неспроможні захитати її міцної вдачі (знав-бо, що не з нетяму, а з мудрості великої так вона себе поводить), і вирішив нарешті, що настав час вивести її з сієї гіркої муки, котру вона, як він здогадувався, приховувала під своїм аж надто спокійним видом. От прикликав він її до себе та й питає при всіх гостях, усміхаючись:

— А що, Грізельдо, чи гарна в мене молода?

— Пане, — одказала Грізельда, — мені вона дуже до вподоби, і, якщо її мудрість дорівнює її красі, в чому я не сумніваюсь, то я гадаю, що ви будете з нею щасливим, як ніхто, лише прошу вас, коли се можливо, не завдавайте їй таких ураз, як тій, що була колись вашою дружиною, бо навряд чи вона їх перенесе: вона ж бо ще молоденька і, видно, пещена росла, а та була змалку до всяких труднощів звикла.

Бачивши Гвальтьєрі, що вона тільки добре про ту дівчину говорить, будучи певною, що се його наречена, посадив її поруч себе та й каже:

— Грізельдо, настав нарешті для тебе час скуштувати плода твого довготерпіння, а тим, хто ганив мене за жорстокість, суворість і несправедливість, дізнатися, до якої спасенної мети змагали всі мої вчинки: я хотів лише навчити тебе бути доброю жінкою, їх — вибирати й шанувати подругу життя, а собі самому забезпечити спокій на весь час, поки житиму з тобою, бо коли я женився, то боявся дуже, що його не матиму; тим-то, щоб вивірити тебе, я завдавав тобі, ти сама се знаєш, усякої зневаги і наруги. Та ніколи не бачив я, щоб ти словом або ділом ішла всупереч моїй волі, і мені здається, що я матиму од тебе ту втіху, якої я собі жадав; тому я маю намір повернути тобі в одну мить те, що я однімав у тебе протягом багатьох років, і загоїти небувалою ніжністю ті рани, що я тобі завдав. Прийми ж тепер із щирим серцем ту, кого ти мала за мою нову дружину, і брата її, яко твоїх і моїх рідних дітей: се ж вони і єсть, наші дітки, що ти і багато інших людей довго вважали за страчених через мою жорстокість, а я — твій вірний муж, що любить тебе понад усе на світі і може, я гадаю, похвалитись, що задоволений своєю дружиною, як ніхто інший.

По сій мові він обняв її й поцілував, а вона аж заплакала з радості; тоді встали обоє й пішли до дівчини, що з зачудуванням прислухалася до його слів: ніжно обійнявши її і хлопчика, вони виявили їм і всім гостям довго приховану правду. Врадувані дами повставали з-за столу, пішли з Грізельдою до її кімнати і, щиро здоровлячи її з таким щастям, скинули з неї те вбоге риззя й одягли її в найпишніші шати, а потім знову привели до зали вже яко володарку свою і господиню, хоч вона здавалась такою і в своєму нужденному вбранні. Грізельда не могла навтішатися дітьми своїми, а що всі гості незвичайно раділи такій несподіваній пригоді, то весела й урочиста учта тяглася в замку ще не один день. Усі в один голос виславляли мудрість маркізову, хоч і вважали, що ті його випроби були для жінки занадто суворі й нестерпучі, а Грізельду всі мали за наймудрішу в світі жінку.

Граф Паназький повернувся через кілька днів до Болоньї, а Гвальтьєрі звільнив Джаннукола од панщизняної роботи і шанував його, як свого тестя; старий довікував свого віку в спокою та гаразді. Трохи згодом маркіз видав свою доньку за вельможного чоловіка, а сам іще довго жив із Грізельдою в щасті і згоді, велико шануючи свою доблесну дружину.

Що ж можна нам іще про се сказати? Хіба тільки те, що і в убогі хати сходять часом із небес божисті духи, як і в царських палатах проявляються іноді такі, що їм би свині пасти, а не над людьми владарювати. Хто ще, окрім Грізельди, міг би перенести з ясним, не зрошеним слізьми лицем ті суворі нелюдські випробування, через які провів її Гвальтьєрі? Шкода, що не напав він на іншу жінку, нехай би, як прогнав він її з дому голу й босу, знайшла собі когось, що добре вміє вовну чухрати, та й заробила якось на добру одежу.

Діонеєва оповідка добігла кінця, і панії на всі боки її обміркували: та щось гудила, та хвалила дещо; тоді король споглянув на небо і, побачивши, що сонце вже на захід схилилось, таку річ ізняв, не встаючи з місця:

— Хороші мої пані, я гадаю, вам відомо, що розум людський не в тому тільки полягає, щоб минувшину в пам'яті держати чи теперішність добре знати, а і в тому, щоб уміти з поміччю того й сього в будущину зазирнути: ось що мудрі люди вважають ознакою справдешнього розуму. Завтра, як ви знаєте, мине два тижні з того часу, як ми вибралися з Флоренції, щоб зберегти здоров'я і життя наше та й розважитися трохи од жалю, смутку і тривоги, що запанували в нашому місті, відколи в нім та чумна моровиця проявилася; поводили ми себе, як мені здається, цілком пристойно, бо хоч тут, правду кажучи, оповідалось багато веселого, а подекуди й солоного та скоромного, хоч ми завжди добре пили й їли, охоче грали й співали, що загалом спонукає слабкодухих до вчинків не геть-то чесних, — я не помітив ні з вашого боку, ані з вашого жодного слова, жодного поруху, що заслуговували б огуди, а весь час був свідком честивої обопільної згоди, справжньої братерської дружби, що дає і мені, і вам, я думаю, законне право пишатися і втішатися нашою поведінкою.