Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Лікар каже, що одужає.
— А я йому вісточку про панну привіз.
Малий рицар сумно похитав головою.
— Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.
У Жендзяна аж очі на лоба полізли.
— Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?
— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.
— У якому Києві? Що ваша милость править?
— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?
— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!
— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?
— Та Горпина ж... Я цю гладуху добре знаю!
Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.
— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!
Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:
— Хто тобі це сказав, що її... біля Рашкова сховано?
— Хто сказав? Богун!
— Ти що, хлопче, з глузду з'їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?
— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося... Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?
— Кажи, а то ножем різону! — загорлав Заглоба. — Де ти Богуна бачив?
— У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? — закричав переляканий пахолок. — Хто я, по–вашому? Розбійник?..
Заглоба ледве стояв на ногах. Йому забракло повітря, і він упав на ослін, важко дихаючи. Пан Міхал прийшов йому на допомогу.
— Ти коли Богуна бачив? — спитав він у Жендзяна.
— Три тижні тому.
— То він живий?
— А чого йому не бути живим?.. Він сам мені розказував, що ваша милость його добре поколошкав, але, бач, оклигав...
— І він тобі сказав, що панна під Рашковом?
— А хто ж іще?
— Слухай, Жендзяне, йдеться про життя твого господаря і панни! Чи Богун сам тобі казав, що її не було у Києві?
— Добродію мій, як вона могла бути у Києві, якщо він її під Рашковом сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пірнач дав і перстень свій, щоб я туди до неї їхав, бо у нього рани відкрилися і доведеться пролежати не відомо скільки...
Пан Заглоба не дав Жендзянові договорити: знову зірвавшись із ослону і вчепившись обіруч у рештки волосся, він несамовито закричав:
— Жива моя донечка, жива, хвалити Бога! Це не її в Києві убили! Жива вона, жива, моя наймиліша!
І старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, схопивши Жендзяна за голову, притиснув до грудей і заходився так цілувати, що хлопчина був уже як причмелений.
— Пустіть, ваша милость, а то задушите... Звісно ж, жива князівна... Дасть Бог, разом по неї поїдемо... Ваша милость... Ну, ваша милость!
— Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, — мовив Володийовський.
— Кажи, кажи! — волав Заглоба.
— Розкажи спочатку, братику, — попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.
— Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, — сказав Жендзян, — і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.
— Меду! — крикнув челядникові Володийовський.
Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:
— Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.
— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.
— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.
— А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? — вигукнув Заглоба.
— А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було...
— Кажи з початку!
— Пам'ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев'яносто... Здається, так... Ні! Дев'яносто один.
— Та хоч би й дев'ятсот!.. — буркнув Заглоба.
— Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, — відповів Жендзян. — Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці...
— Знаємо, знаємо! — притакнув Володийовський.
— Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми...
— Хлопе, не доводь мене до гніву! — вибухнув Заглоба. — Говори тільки про те, що стосується справи...
— По–перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип'ята, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по–друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п'ятдесят років...
Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.
— Добре, голубе, — солодко мовив пан Лонгінус, — але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.
— Про Богуна? — повторив Жендзян. — Хай буде й про Богуна. Так–от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев'язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.
— Добре, добре, — сказав Володийовський. — Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?
— А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: "От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися". Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: "Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем". Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.
— Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, — пообіцяв Володийовський.
— Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, — додав пан Лонгінус.
— Дякую покірно вашим милостям, — зраділо відповів пахолок, — бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп'ю, що від кого одержу...
— Ой, я більше не витримаю! — буркнув Заглоба.
— Отже, ти виїхав із дому... — нагадав Володийовський.
— Так, виїхав я з дому, — вів далі Жендзян, — і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан — і там шляхта! Та ось один жид мені каже: "Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв" — "От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев'язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав'язку". Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев'язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!
— Он як! — вигукнув Заглоба.
— Злякався я і почав хреститися: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів — мав же мене за приятеля — та й каже: "Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру". А я йому: "Що ваша милость тут поробляє?" — а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з–під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.
— Подячно мене згадував? — спитав малий рицар.
— Правду кажучи, добродію мій, вельми подячно. "Я, каже, думав, що це такий собі вишкребок, покруч, а він хлопець хоч куди, котрий мене мало не розполовинив." Зате як його милость пана Заглобу згадував, то так скреготів зубами, що аж моторошно ставало: мовляв, це він його на герць підбив!..
— Кат би його взяв!.. Я вже його не боюся! — відповів Заглоба.
— І знову ми з ним як побратими стали, — вів далі Жендзян. — Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.
— А що ж він у Влодаві робив?
— Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. "Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший–ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши." Пам'ятаю, сказав він так, а я йому відповів: "Воно й добре знати, що перший–ліпший офіцер тебе повісив би".
