Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.
— Хто ви? — спустившись униз, запитала звучним голосом.
— Як поживаєш, голубко? — гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.
— Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?
— Богунові друзі.
— Краля відьма, — буркнув у вусики пан Міхал.
— А чого ви сюди приїхали?
— Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?
Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:
— Так, це вони! Ви по князівну?
— Авжеж. Вона здорова?
— Здорова. А чому Богун сам не приїхав?
— Богуна поранено.
— Поранено?.. Я це у млині бачила.
— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.
Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.
— Ну ти, малий!
— Іди геть!
— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?
— Зараз, ось тільки коні спочинуть.
— Забирайте! І я з вами поїду.
— А ти чого?
— Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.
Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.
— Черемисе, Черемисе! — покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.
— Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.
— Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.
— Він мій пес.
— І вас тільки двоє в яру?
— Двоє. Князівна третя!
— Це добре. Ти без нього не поїдеш.
— Я тобі сказала, що поїду.
— А я тобі кажу, що залишишся.
У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.
— Ти що?
— От що я! — відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.
Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.
Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв'як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.
Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.
Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.
Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:
— Тепер не встане.
Після чого скочив у сідло.
— Уперед! — скомандував пан Володийовський.
Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив'язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.
У сінях по праву руч крізь прочинені двері було видно простору вітальню, де лежала купа трісок, посередині горів вогонь, наповнюючи кімнату димом. Двері ліворуч були зачинені.
"Вона, напевно, там!" — подумав пан Володийовський і кинувся ліворуч.
Шарпнув, двері відчинилися, він ступив на поріг і зупинився як укопаний.
У глибині світлиці, спершись рукою на спинку ліжка, стояла Гелена Курцевич, бліда, з розсипаним по спині й плечах волоссям. Її злякані очі, спрямовані на Володийовського, питали: хто ти? чого тобі треба? — вона ніколи досі не бачила малого рицаря. Він же остовпів, уражений її вродою і виглядом світлиці, вбраної оксамитом і парчею. Нарешті до нього повернулася мова, і він квапливо сказав:
— Не бійся, мила панно: ми друзі Скшетуського!
Князівна враз упала на коліна.
— Врятуйте мене! — вигукнула вона, заламуючи руки.
Цієї миті з'явився пан Заглоба. Він був червоний, задиханий і весь тремтів.
— Це ми! — закричав він. — Це ми, донечко моя, з допомогою!
Почувши ці слова і побачивши знайоме обличчя, князівна схилилися, як підтята квітка, руки її повисли, очі вкрилися туманною завісою, і вона зомліла.
РОЗДІЛ XXIII
Ледве коні відпочили, рицарі помчали поворітьма так квапливо, що коли місяць зійшов над степом, вони були уже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав пан Володийовський, пильно роздивляючись навсібіч, за ним, поруч із Геленою, Заглоба, а позаду всіх Жендзян. Він вів в'ючних коней і двох запасних, яких прихопив із Горпининої стайні.
У Заглоби рот не затулявся, та й справді було що розповісти князівні, котра, схована в глухому яру, не знала, що діється на світі. Тож старий шляхтич розказував, як вони її з самого початку шукати стали, як Скшетуський аж до Переяслава ходив шукати Богуна, не знаючи, що його покромсано, як, нарешті, Жендзян вивідав таємницю її схованки в отамана і привіз у Збараж.
— Боже милосердний! — вигукувала Гелена, звертаючи до місяця своє вродливе бліденьке личко, — то пан Скшетуський аж за Дніпро мене шукати ходив?
— До Переяслава, кажу тобі. І сюди напевно б із нами прибув, якби ми мали час по нього послати, та ми вирішили не гаючись їхати тебе виручати. Він іще не знає, що тебе визволено, і за душу твою щодня молиться, але ти вже його не жалій. Нехай іще трохи пожуриться — зате яку дістане нагороду!
— А я гадала, що всі про мене забули, і тільки про смерть Бога просила!
— Ми не лише про тебе не забули, а весь час думали про те, як би тобі на поміч прийти. Аж дивно подумати! Нехай там я голову сушив чи Скшетуський, це зрозуміло, але ж і он той рицар, що попереду їде, теж не щадив ні праці своєї, ні рук.
— Нехай же відборгує йому Всевишній!
— Щось, певно, є у вас обох таке, що людей до вас приваблює, а Володийовському ти справді маєш бути вдячна: я тобі вже казав, як ми із ним удвох Богуна впорали.
— Пан Скшетуський мені ще в Розлогах чимало про пана Володийовського, як про свого найкращого приятеля, розказував...
— І слушно робив. Це велика душа в малому тілі. Зараз він, щоправда, трохи не при тямі — краса твоя, либонь, його вразила, але зачекай — оговтається і знову стане таким, як був! Ох і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві!
— То вже є новий король?
— І про це ти, небого, не чула у своїй проклятій пустелі? Авжеж! Ян Казимир, його обрали ще минулої осені, уже восьмий місяць править. Велика невдовзі війна буде з бунтівним людом, але дай Боже, щоб нам у ній пощастило, бо князя Ієремію від усього усунули, а обрали інших, котрі на воєнному мистецтві так знаються, як теля на пирогах.
— А пан Скшетуський піде на війну?
— Справжній він воїн, і я не знаю, що ти зробиш, аби він не пішов. Ми з ним однакові: трохи запахне порохом — ніяка сила нас не зупинить. Ох і дали ми торік бунтівникам жару! Ночі не вистачить, щоб тобі розказати, як усе було... І тепер, звісно ж, підемо, але вже з легким серцем, бо найголовніше, що ми тебе, небогу, знайшли, бо без тебе і життя не в радість.
Князівна прихилила своє чарівне личко до Заглоби.
— Не знаю, за що ти мене, ваша милость, полюбив, але я теж, щиро кажу, люблю тебе не менше.
Заглоба аж засопів від задоволення.
— Так ти мене любиш?
— О, страх як люблю!
— Хай же тебе Бог береже, бо й мені на старість легше буде. Правда, буває, на мене жіночки ще накидають оком, що й у Варшаві на виборах сталося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я, наперекір цьому, батьківськими почуттями задоволений буду.
Настало мовчання, тільки коні почали форкати одне за одним, аби подорожнім щастило.
— На здоров'я! На здоров'я! — відповіли вершники.
Ніч була ясна. Місяць дедалі вище підіймався у небо, всіяне миготливими зорями, і ставав меншим, блідішим... Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників огортала втома. Володийовський перший зупинив коня.
— Час би й спочити, — мовив він. — Скоро розвидниться.
— Авжеж! — підтримав Заглоба. — Я куняю, і мені все здається, що у коня дві голови.
Але Жендзян вирішив, що перед відпочинком треба повечеряти. Він розпалив вогонь і, знявши з коня в'юки, заходився викладати із них запаси, передбачливо прихоплені в Ямполі з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, м'ясні продукти, солодощі й волоське вино. Побачивши два шкіряні міхи із випуклими боками, у яких чулося приємне вуху булькання, пан Заглоба й забув про сон, інші теж залюбки взялися вечеряти. Припасів вистачило на всіх уволю, а коли всі наїлися досита, пан Заглоба, витерши полою уста, сказав:
— До смерті не перестану повторювати: незбагненні шляхи Господні! От ти вільна, моя милостива панно, а ми, втішені, сидимо собі тут sub love і попиваємо Бурляєве винце. Угорське, звісно, краще, бо це шкірою відгонить, але в дорозі й таке згодиться.
— Одне мене дивує, — промовила Гелена, — що Горпина так легко згодилася віддати мене вашим милостям.
Пан Заглоба глянув спершу на Володийовського, потім на Жендзяна і сильно закліпав.
— Згодилась, бо мусила. А зрештою, нема чого приховувати, бо це не соромно: ми їх обох із Черемисом порішили.
— Як це? — злякано спитала князівна.
— А ти хіба пострілів не чула?
— Чула, але подумала, що це Черемис стріляє.
— Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка — чи то відчувши щось, чи просто собі — наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити — вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від'їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.
А князівна на це:
— Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все–таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.
— Не гідно рицаря було так чинити, — різко мовив Володийовський, — тому я й не доклав до цього рук.
— Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, — озвався Жендзян, — коли інакше не виходило.