Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.

— Я одне бачу, — відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, — що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.

— Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж — і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium , бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.

— Що зараз говорити про Марса! — гнівно відповів Володийовський. — Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип'ята, котрий говорив із князем, каже те саме.

— Пан Підбип'ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб'ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

— А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?

— До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

— Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.

— Буде така війна, якої не бувало, — мовив Захар. — У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай–бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.

— Утішся ж, пане Міхале, — повторив Заглоба. — І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, — але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.

— Справедливо кажете, пане, — підтвердив Захар. — Не тії тепер люде, що бували...

Відтак почав придивлятися до Володийовського і хитати головою:

— Але щоби цей лицар Богуна убив, ні, ні!..

РОЗДІЛ XX

Відпочивши кілька днів, старий Захар поїхав назад до Києва, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без великих сподівань на збереження миру, навіть більше — у повній розгубленості. Вони домовилися про armisticium до українських Зелених Свят, після яких мала організуватися нова комісія із повноваженнями вести перемови. Одначе вимоги й умови Хмельницького були такі високі, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них пристати. Тому обидві сторони почали квапливо озброюватися.

Хмельницький посилав посла за послом до хана, аби той з усім військом поспішав йому на допомогу; відправляв він гінців і до Стамбула, де уже давно перебував королівський посланник пан Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день чекали заклику в народне ополчення. Надійшли повідомлення про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського й Фірлея і про повне усунення од військових справ Ієремії Вишневецького, котрий тепер тільки на чолі власних сил міг захищати вітчизну. Не лише князівські жовніри й українська шляхта, а навіть прихильники колишніх рейментарів обурювалися таким рішенням і немилістю до князя, слушно твердячи, що коли було варто пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія укласти мир, то усунення його напередодні війни було величезною, непростимою помилкою, бо він один міг помірятися з Хмельницьким і здолати цього славетного вождя заколоту. Нарешті й сам князь прибув до Збаража, щоб зібрати чимбільше війська і в повній готовності чекати початку війни.

Перемир'я було укладене, але часто–густо давалося взнаки його безсилля. Хмельницький, правда, звелів зітнути голови кільком полковникам, котрі всупереч угоді дозволяли собі нападати на замки і хоругви, розпорошені по зимівниках, але він не міг стримати черні й численних некерованих ватаг, які про armisticium або не чули, або не хотіли чути, або навіть не розуміли значення цього слова. Вони безупинно порушували встановлені договором кордони, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З іншого боку, приватні й кварцяні війська, переслідуючи заколотників, частенько переходили Прип'ять і Горинь у Київському воєводстві, забиралися у глиб воєводства Брацлавського, а там, зустрівшись із козаками, вчиняли справжні бої, іноді затяті й криваві. Через це з боку і козаків, і поляків без упину сипалися скарги про порушення договору, якого, по суті, нікому несила було дотримати. Тож перемир'я означало тільки, що ні сам Хмельницький, з одного боку, ні король із гетьманами — з другого, не вирушали на бойовище, але війна вже фактично розгорялася — без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як і колись, освітлювали палахкотливі села, містечка, міста, замки, осявали криваві побоїща і людську недолю.

Ватаги з–під Бара, Хмільника, Махнівки діставали аж до Збаража, вбиваючи, грабуючи, спалюючи. Цих Ієремія громив руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, — він хотів рушити з усією дивізією аж тоді, коли вже й гетьмани вийдуть на бране поле.

А поки що князь висилав роз'їзди, наказуючи платити кров'ю за кров, палями за грабежі й мордування. Пішов раз укупі з іншими пан Лонгінус Підбип'ята і розгромив бунтівників під Чорним Островом, та був цей рицар страшний тільки у битві, а з полоненими, схопленими зі зброєю в руках, поводився надто лагідно, і через те більше його не посилали. Зате особливо відзначався у цих експедиціях пан Володийовський, із котрим позмагатися в партизанській війні міг хіба що Вершул. Ніхто інший не робив таких блискавичних рейдів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в шаленій атаці, розпорошити на всі чотири вітри, виловити, перебити, перевішати. Невдовзі його ім'я теж почало викликати жах, а князь почав ставитися до нього особливо прихильно. Від кінця березня до середини квітня пан Володийовський знищив сім некерованих ватаг, кожна з яких була утричі сильніша за його загін, і не знав утоми. Його розбирала дедалі більша охота, немовби у пролитій крові він черпав нові сили.

Малий рицар, а радше, малий диявол, ревно підбивав пана Заглобу допомагати йому у цих експедиціях, бо над усе любив його товариство, але статечний шляхтич не піддавався його вмовлянням, так пояснюючи свою відмову:

— У мене, пане Міхале, завеликий живіт, щоб трястися й шарпатися у цій метушні, опріч того, хто до чого вдатний. З гусарами серед білого дня врізатися у гущу ворожого війська, обоз рознести, стяги відібрати — це моє, для цього мене Господь Бог сотворив і успособив, а ганятися вночі по кущах за гультяями — тобі лишаю, ти у нас тонкий, як голка, і пролізеш у будь–яку шпарину. Я старого гарту рицар і волію, як лев, роздирати звіра, а не, як нишпорка, вистежувати його по кущах. Зрештою, я і спати лягаю, тільки–но звечора подоять корів, — це для мене найкраща пора.

Тож їздив Володийовський сам і сам перемагав, аж поки, вирушивши якось наприкінці квітня, повернувся в середині травня такий виснажений і сумний, ніби зазнав поразки і людей втратив. Так принаймні здалося всім, хоч це було хибне уявлення. У тому довгому і важкому поході пан Володийовський зайшов аж за Острог, під Головню, де розгромив не звичайнісіньку ватагу черні, а загін у кілька сотень запорожців, половину з яких він зарубав, а половину взяв у полон. Тим дивніше було бачити глибокий смуток, що затуманював його веселе від природи обличчя. Багатьом кортіло відразу дізнатися про причину цього смутку, але пан Володийовський не сказав нікому й слова і, злізши з коня, у супроводі двох невідомих рицарів подався до князя, з яким мав довгу розмову. Із тими самими рицарями він пішов потім до пана Заглоби, не затримуючись ні на мить, хоч цікаві до новин дорогою хапали його за рукава.

Пан Заглоба з неабияким здивуванням розглядав двох велетнів, котрих ніколи досі не бачив. Судячи зі строїв із золотими нашивками на плечах, вони служили у литовському військові. Володийовський же сказав:

— Зачини двері, ваша милость, і звели нікого не пускати, бо нам треба поговорити про важливі справи.

Заглоба дав наказ челядникові й почав неспокійно дивитися на прибульців, з обличчя яких видно було, що вони нічого доброго не скажуть.

— Це, — мовив Володийовський, показуючи на юнаків, — князі Булиги–Курцевичі: Юр і Анджей.

— Двоюрідні брати Гелени! — вигукнув Заглоба.

Князі вклонилися і відповіли в один голос:

— Двоюрідні брати небіжчиці Гелени...

Червоне обличчя Заглоби вмить стало блідо–синім. Мов підстрелений, він почав руками бити в повітрі, розтулив рота, не в змозі перевести дихання, витріщив очі й радше простогнав, ніж промовив:

— Як це?..

— Є відомості, — журливо відповів Володийовський, — що князівну в монастирі Миколи Доброго замордували.

— Чернь задушила димом у келії дванадцять панянок і кільканадцять черниць, серед яких була наша сестра, — додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не сказав, тільки обличчя його, перед цим синє, почервоніло так, що присутні злякалися, як би старого не вхопив грець. Відтак повіки його спроквола опустилися, він затулив обличчя руками, а з вуст у нього вирвався новий стогін:

— Боже! Боже! Боже!

Після цього він замовк і довго не озивався.

А князі й Володийовський почали горювати.

— От зібралися ми вкупі, родичі й приятелі, щоб тебе, вродлива панно, йти рятувати, — але, на жаль, із поміччю запізнилися. Ні до чого наше бажання, ні до чого наші шаблі й відвага, бо ти вже в іншому, ліпшому за цей лихий, світі, у кімнаті фрейлін Цариці Небесної...

— Сестро! — волав велетень Юр, знову від жалю рвучи на собі волосся.