Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.

Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:

— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і наиліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:

— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.

— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав . Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип'ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.

Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.

У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.

Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:

— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п'ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.

Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.

Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський "не дражнити дикого звіра".

Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.

Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м'яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під'ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:

— Хто у вас командує конвоєм?

Тривога з'явилася на Киселевому обличчі.

— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.

— Я його знаю, — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?

— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.

— А хто йому дав такий наказ?

— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.

— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.

Тут у розмову втрутився Яшевський.

— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців...

— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі...

Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.

— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.

— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.

Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.

Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от–от кров бризне з обличчя.

Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:

— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?

А Хмельницький на це:

— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.

Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді–бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem e saniorem mentem .

У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:

— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.

Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:

— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи–но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п'яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з'їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай–бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.

Тут Хмельницький, як це часто–густо з п'яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай–бея.

— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в'юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: "Сидіть і мовчіть, ляхи!". А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир'я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б'ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

— За здоров'я його величності короля!

— На славу і здоров я! — підхопили полковники.

— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п'яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути... але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров'я.

— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.

— Ти мій гість, я про це пам'ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.

За ним і полковники почали підходити до комісарів і по–дружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: "До першої трави!". Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: "Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловік!", інші казали: "Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!". Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: "Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!". "Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!".

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м'яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум'янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.

— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому.