Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а водночас вітер стукав у вікна, крізь які долинали страшні зойки, відгомін пострілів, пекельний сміх, дзенькіт кіс, крики "На погибель!" і вимоги видати воєводу Киселя, котрого особливо затято домагався простолюд.
Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, — ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений, що діє на благо козацтва і Речі Посполитої. Усією своєю гарячою душею він вірив, що перемови, поступки усе погодять, усіх заспокоять, усе загоять, — і саме зараз, цієї миті, коли він віз булаву Хмельницькому, а козацтву — згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив вочевидь марність своїх зусиль, побачив під ногами порожнечу й безодню.
"Невже вони не хочуть нічого більше, опріч крові? Невже їм не потрібні жодні свободи, окрім свободи грабувати й палити?" — думав у розпачі воєвода, стримуючи стогін, що розривав його шляхетні груди.
— Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! — відповідали йому юрби.
І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше — це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.
І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд — це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все–таки почнуться перемови.
Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..
У пам'яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: "Помилувати можна тільки переможених", — і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.
Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.
Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:
— Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.
— Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, — зауважив пан Смяровський.
Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:
— Хто скаже, що комісари — посланці миру!
— Я не раз виконував місію посла у татар, — озвався пан новогрудський хорунжий, — але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося, бо про перемови нема чого й думати.
— Повертаймося, — як луна повторив пан Бжозовський, каштелян київський. — Не судилося бути миру — хай буде війна.
Кисіль підняв повіки і втупився скляним поглядом у каштеляна.
— Жовті Води, Корсунь, Пилявці! — глухо промовив він.
І змовк, а за ним змовкли й інші — тільки пан Кульчинський, скарбничий київський, почав голосно молитися, а пан ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:
— Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!
Зненацька відчинилися двері, й до кімнати зайшов Баришовський, капітан драгунів познанського єпископа, що командував конвоєм.
— Ясновельможний воєводо, — доповів він, — якийся козак хоче бачити їхніх милостей панів комісарів.
— Гаразд, — відповів Кисіль. — А чернь уже розійшлася?
— Розійшлася. Завтра обіцяли повернутися.
— Дуже наступали?
— Жахливо, але Донцеві козаки поклали їх кільканадцятеро. Завтра обіцяли нас спалити.
— Добре, нехай козак зайде.
За хвилю двері відчинилися, і на порозі з'явилася висока чорноборода постать.
— Хто ти? — спитав Кисіль.
— Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.
Каштелян Бжозовський, пан Кульчинський і ловчий Кшетовський посхоплювалися з лав. Усі вони торік були із князем під Махнівкою й Старокостянтиновом і добре знали пана Яна. Кшетовський навіть доводився йому родичем.
— Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! — повторювали вони разом.
— Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? — питав, обіймаючи його, Кшетовський.
— У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, — відповів Скшетуський.
— Милостивий воєводо, — озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, — це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з–поміж усього війська.
— Вітаю його вдячним серцем, — сказав Кисіль, — і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.
І відтак звернувся до Скшетуського:
— Чого ти від нас жадаєш?
— Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.
— Драконові у пащу лізеш... Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.
Скшетуський мовчки вклонився.
Кисіль дивився на нього з подивом.
Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.
— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?
— Нещастя, ясновельможний воєводо.
— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?
— Авжеж.
— Давно це сталося?
— Минулої весни.
— Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?
— Воював під стягами воєводи руського.
— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?
— Я сам не хотів.
Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:
— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.
— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.
Скшетуський знову вклонився.
— А тепер іди спочинь, — ласкаво мовив воєвода, — ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.
— Я його до себе заберу, це ж мій родич, — сказав ловчий Кшетовський.
— Ходімо й ми всі на спочинок — хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! — мовив Бжозовський.
— Може, вічним сном, — докінчив воєвода.
Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.
— Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! — озвався ловчий. — Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.
— Я був серед черні, — відповів Скшетуський. — Завтра ввечері чекають нової ватаги розбійників, якій повідомили про вас. Завтра треба неодмінно звідси вирушити. Ви їдете до Києва?
— Це залежить од відповіді Хмельницького, до якого князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира... заходь, будь ласка, пане Яне, я звелів вина підігріти, підкріпимося перед сном.
Вони зайшли до кімнати, в якій у грубі горів сильний вогонь. Вино вже парувало на столі. Скшетуський із жадібністю схопив склянку.
— Від учора й крихти не було в роті, — сказав він.
— Ти страшенно змарнів. Певно, від журби і трудів ратних геть знемігся. Розповідай тепер про себе, я ж бо знаю про твою біду... Отже, ти князівну серед недругів вирішив шукати?
— Або її, або смерть, — відповів лицар.
— Смерть легше знайдеш: звідкіля тобі відомо, що князівна в тих краях може бути? — розпитував далі ловчий.
— Бо в інших я вже шукав.
— Де ж це?
— Біля Дністра аж до Ягорлика. Їздив із вірменськими купцями, бо були вказівки, що її там сховано. Скрізь побував, а тепер їду до Києва, адже Богун її туди везти збирався.
Щойно поручик вимовив прізвище Богуна, як ловчий схопився за голову.
— Ой Боже! — вигукнув він. — Що ж я тобі не кажу про найголовніше! Чував я, що Богуна вбили.
— Як це? — здивувався Скшетуський. — Хто тобі сказав?
— Той самий шляхтич, котрий одного разу князівну уже врятував, — він іще під Старокостянтиновом, казав мені, відзначився. Я зустрів його, коли він у Замостя їхав. Ми розминулися в дорозі. Я ледве спитав його: "Що чувати?" — А він мені: "Богуна вбито" — "Хто ж його вбив?" — питаю, а він одповідає: "Я!". На цьому ми й роз'їхалися.
Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.
— Цей шляхтич, — мовив він, — любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.
— А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.
— У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам'янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.
— Навіщо ж тоді у Київ їдеш?
Скшетуський замовк — певний час чути було тільки свист і завивання вітру.
— Стривай–но, — мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, — адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.
— Тому й їду, щоб його знайти, — глухо відповів Скшетуський.
— Як це?
— Нехай Божий суд нас розсудить.
— Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.
— Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.
— Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!
— Кому життя важке, земля буде легкою.
— Побійся Бога, Яне!..