З життя садівників - Чапек Карел
Ось це і є ґрунт їстівний і смачний, культурний і благородний, ґрунт глибокий і вологий, пористий, дихаючий, м'який, — словом, хороший ґрунт, як бувають хороші люди; а відомо, що в цій юдолі сліз краще нічого немає.
Знай, садівниче милий, що в ці осінні дні можна ще пересаджувати. Треба спершу обкопати кущ або деревце якомога глибше; потім підхопити знизу заступом, причому заступ звичайно ламається пополам. Є люди — головним чином критики і публічні оратори, — які люблять просторікувати щодо коренів; вони твердять, наприклад, що, мовляв, треба дивитися в корінь, що те або інше зло треба вирвати з коренем, що треба добиратися до коренів явища. Хотів би я подивитися, як би вони стали викопувати (разом з корінням), скажімо, трирічну айву. Хотів би постежити, як відомий скандаліст схиляється до коренів якого-небудь маленького кущика, скажімо, Ruscus^. Або як затятий критикан вивертає з коренями, припустимо, солідну тополю. Думаю, що врешті-решт обидва вони махнули б рукою, вимовивши тільки одне — і закладаюсь на що завгодно — це було б: "ну його до біса!" Я сам пробував це з цидоніями; можу засвідчити, що мати справу з корінням дуже важко; краще не чіпати його: воно саме знає, навіщо сидить так глибоко, і нашої уваги йому не потрібно. Отже краще залишити його у спокої і підгодовувати ґрунт.
Так, підгодовувати ґрунт. Що може бути краще за віз гною, доставленого вам морозяного дня і паруючого, як жертовне багаття. Коли дух його доходить до небес, Всевідаючий, там, угорі, почувши запах, промовить:
— Еге, славний який гнійок!
Тут необхідно сказати два слова про таємничий кругообіг єства: наїсться конячка вівса і передасть його далі — гвоздикам або трояндам, а ті наступного року прославлять за це творця таким дивним ароматом, що пером не описати. Так от — садівник уловлює цей дивний аромат вже у паруючій купі гною з соломою. І жадібно нюхає і дбайливо розкидає цей божий дар по всьому саду, ніби намазує для своєї дитини скибочку хліба варенням. Ось тобі, галченя, їж на здоров'я! Ось вам, "Мадам Ерріо", за ваші чудові бронзові квіти, — ціла купка. І ти, ромашко, не бурчи — одержуй коржик. А тобі, старанний флокс, постелю бурої соломи.
Що ніс вернете, люди добрі? Невже не подобається?
Ще трішки — і надамо своєму саду останню послугу: перечекавши один— другий осінній заморозок, встелемо його зеленою хвоєю; нагнемо троянди, підгребемо до їх шийок землі, накладемо зверху запашних ялинових гілок і — добраніч! Звичайно цією хвоєю накриваєш і що-небудь інше, — скажемо,
складний ножик або люльку; а навесні, знявши хвою, знову все це знаходиш.
Але до цього ще далеко; ми ще продовжуємо квітнути. Ще поминальні айстри мерехтять своїми бузковими очима; ще розпускаються баранчик і фіалка на знак того, що листопад — весна; ще хризантемі індійській (яку називають так тому, що вона не з Індії, а з Китаю) ні метеорологічна, ні політична негода не заважає марнувати крихке і невичерпне багатство своїх кольорів — рудих і білосніжних, золотавих і темних; ще доцвітають останні троянди. Ти квітла шість місяців, королево; видно, положення зобов'язувало.
А потім ще розцвітає листя — осіннє листя, жовте і багряне, руде, оранжеве, червоне, як перець, криваво-буре. А червоні, оранжеві, чорні, вкриті голубим нальотом ягоди? А жовте, червонувате, світле дерево голих гілок? Ні, ми ще не скінчили. Навіть коли все завалить снігом, будуть ще темно — зелені гостролисти з вогненно-яскраво-червоними плодами, і чорні сосни, і кипариси, і тиси. Цьому ніколи не буває кінця.
Адже насправді, нема ні смерті, ні сну. Просто ми переростаємо з одного періоду в іншій. До життя необхідно відноситися з терпінням: адже воно вічне.
Але, навіть не маючи жодної власної грядки у цілому Всесвіті, ви можете також восени віддати шану природі, посадивши в горщики цибулини гіацинтів і тюльпанів, щоб вони у вас за зиму або замерзли, або розцвіли. Це робиться так: ви купуєте відповідні цибулини і в найближчому квітникарстві — мішок добре компостованої землі; потім відшукуєте у себе в підвалі або на горищі всі старі квіткові горщики і в кожний садите по цибулині. До кінця операції виявляється, що для кількох цибулин не вистачає горщиків. Ви підкуповуєте горщиків, після чого виявляється, що не вистачає цибулин, а лишилися зайві горщики і земля. Ви підкуповуєте цибулин і, оскільки знову не вистачає землі, додаєте ще мішечок компосту. У вас знову залишається зайва земля, яку шкода викидати: вже краще іще прикупити горщиків і цибулин. Це продовжується до тих пір, поки ваші домашні не збунтуються. Після чого ви, обставивши горщиками вікна, столи, шафи, буфет, підвал і горище, можете покірно чекати настання зими.
Приготування до зими
Як не крути, а всі ознаки свідчать, що природа, так би мовити, лягає у зимову сплячку. Лист за листом опадає з моїх берізок — рухом прекрасним і в той же час сумним; все, що квітло, хилиться до землі; від усього, що шалено зеленіло, залишилися гола мітла та осклизлий качанчик, зморщений лопух і сухе стебло. Сама земля точить солодкий запах тління. Як не мудруй, а на цей рік — скінчено. Хризантемо, не фантазуй більше про багатство життя. Лапча— тко, не приймай цього останнього сонця за яскраве сонце березня. Нічого не поробиш, маленькі: завісу опущено; тихо вкладайтесь на всю зиму — спати.
Так ні ж, ні! З чого ви це взяли? Мовчіть краще! При чому тут сон? Щороку кажемо, що природа на всю зиму лягає спати, а жодного разу не бачили цього сну зблизька; точніше сказати, не бачили зісподу. Перевернімо ж все догори ногами, щоб краще розібратися: поглянемо у корінь. Господи, який же це сон? І це ви називаєте відпочинком? Можна подумати, що рослинність перестала пнутися вгору — за браком часу, — і, засукавши рукави, кинулася донизу; поплювавши собі на долоні, пішла закопуватися у землю. Подивіться: це світле мотуззя у землі — це корені. Бачите, куди лізуть? Хруп, хруп! Чуєте, як земля тріщить під їх несамовитим могутнім натиском? "Честь маю доповісти, генерале, що передові частини коренів проникли глибоко в район розташування супротивника. Патрулі флоксів увійшли в контакт з патрулями дзвоників. Чудово! Нехай тепер окопуються, закріплюючи завойований простір: бойове завдання виконано".
А ось ці товсті, білі, крихкі — це нові паростки і пагони. Дивіться, скільки їх з'явилося! Як ти незримо розкидався, зів'ялий багаторічнику; висохлий, як ти весь кипиш життям! А ви кажете — сон. Що там ті квіти та листя — нам не до марнославства. Внизу, під землею, йде тепер справжня робота. Ось тут, тут і тут рости новим стеблам. Звідси до того місця, в цих листопадових межах, заб'є ключем березневе життя. Під землею вже накреслена велика програма весни. Ще не було ні хвилини відпочинку; ось план будівництва, тут викопані рови для фундаменту і прокладені труби. Ми прокопуватимемо ще далі, перш ніж землю скує мороз. Хай весна розкине зелені свої шати над працею зачинательки-осені. Ми, сили осінні, свою справу зробимо.
Твердий, щільний сторчок під землею, жовно на темній бульбі, дивний відросток, прихований сухим листям, це бомба, з якої вирветься весняна квітка. Весну називають часом проростання, а насправді пора проростання — осінь. Якщо судити за зовнішніми ознаками, виходить, що осінь — кінець року. Але навряд чи не більше правда в тому, що вона — початок року. На байдужий погляд, восени листя обсипається, і проти цього важко заперечити; та все ж я тверджу, що в справжньому, глибокому значенні слова осінь — якраз така пора, коли пробивається листя. Воно сохне, бо наближається зима; але ще й тому, що вже наближається весна, що вже утворюються нові бруньки, маленькі, як капсуль, який, вибухнувши, випустить на волю весну. Це обман зору, ніби дерева і чагарники восени голі: вони всіяні всім, що на них з'явиться і розгорнеться навесні. Це ілюзія, що восени квіти гинуть: вони тоді якраз народжуються. Ми твердимо, ніби природа відпочиває, тоді як вона щосили працює. Вона тільки замкнула магазин і закрила віконниці; але за ними вже йде розпакування нового товару, і полиці вгинаються під його вагою.
Друзі мої, та це ж справжня весна! Що не заготовлене зараз, того не буде і у квітні. Майбутнє — не попереду; воно вже зараз в наявності, у вигляді паростка, вже серед нас. А чого серед нас немає, того не буде і в майбутньому. Ми не бачимо паростків, тому що вони під землею; і не знаємо майбутнього, тому що воно в нас. Іноді нам здається, що ми пахнемо тлінням, завалені сухими залишками минулого. Але якщо б ми могли бачити, скільки товстих білих пагонів пробивається в цьому старому культурному шарі, що носить назву "сьогодні", скільки насіння незримо пустило паростки; скільки старих саджанців збирає і зосереджує всю свою силу в живій бруньці, яка одного
разу прорветься квітучим життям! Якби ми могли спостерігати таємне нуртування майбутнього серед нас, ми, напевно, сказали б: яка нісенітниця — вся наша скорбота і сумніви! Зрозуміли б, що краще за все на світі — бути живою людиною, тобто людиною, яка росте.
Грудень садівника
Ну от, тепер все скінчено. Дотепер садівник рив, копав і розпушував, перевертав, вапнував і угноював, пересипав землю торфом, попелом і сажею, підстригав, сіяв, садив, пересаджував, робив відведення, опускав у землю цибулини і виймав на зиму бульби, поливав і обприскував, косив траву, полов, вкривав посадки хвоєю або підгортав їх. Все це він робив з лютого по грудень, — і лише тепер, коли весь сад завалений снігом, раптом пригадав, що забув одне: помилуватися ним.
Ніколи було. Влітку біжиш поглянути на квітучий енціан — по дорозі зупинишся, з трави бур'ян вирвеш. Тільки думав насолодитися красою розквітаючих дельфініумів — бачиш: треба влаштовувати їм підпори. Розцвіли айстри, побіг за лійкою — поливати. Розцвів флокс, вискубуй пирій; зацвіли троянди, дивися, де їм треба обрізати зайві пагони або знищити колонії борошнистої роси. Розцвіли хризантеми, кидайся до них з мотикою — розпушувати злежану землю. Так що ви хочете: діла було весь час по горло. Коли ж тут, засунувши руки в кишені, дивитися, як все це виглядає?
Але тепер, слава Богу, скінчено. Правда, дещо треба було б іще зробити....
