Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
Гадала, що я й досі люблю оті коржики з житньої муки, замішані на меду, або тістечка, для яких у нас було придумано спеціальні назви.
Анну я бачила лише за обідом. її дівочої свіжості як не було. Виглядала розчарованою і геть висохлою. По обидва боки чола стирчали некрасиві бліді вуха. В її присутності не сміли навіть згадувати імені сина Дегілема.
Бернар теж почував себе гірше, бо захоплювався спиртним. Про що ж говорили ці люди в моїй присутності? Пригадую, дуже багато варнякали про кюре (ми жили якраз навпроти будинку священика). Ламали собі голову над тим, "чому він чотири рази на день переходив площу і кожного разу повертався іншою дорогою".
Жан Азаведо теж якось сказав про нього— кілька слів, і Тереза почала звертати увагу на цього, молодого ще, попика, який не мав контакту з парафіянами, бо вони вважали його дуже гордим.
— Не такого нам потрібно попа,— казали.
Під час візитів кюре до де ля Травів Тереза придивлялася до його білих скронь і високого чола. Він ні з ким не дружив. Навіщо ж обрав собі цю професію?
— Він дуже точний,— говорила мадам де ля Трав,— щовечора б'є свої поклони, але не завжди робить^ миропомазання. А щодо роботи в добродійних товариствах, то й зовсім її занедбав. Щоб ,мати можливість слухати його, Тереза стала ходити до церкви.
— Ти надумалась, моя дорога, саме тоді, коли твій стан звільняє тебе від цього обов'язку.
Проповіді кюре були безбарвними. Але Терезу цікавили лише модуляції його голосу. Якийсь жест чи окреме слово здавалися вагоміші від інших і западали їй в душу, як камінь. Може б, він допоміг їй розібратися в цьому заплутаному світі?.. ,
Хоч Тереза й до цього багато страждала, але по-справжньому нестерпним стало її життя після пологів. Зовні все йшло досить добре: жодної сцени між нею і Бернаром, а до свекрів вона ставилась навіть з більшою пошаною, ніж чоловік. У цьому й полягала трагедія: не було жодного приводу для розриву. Адже, щоб суперечності розгорталися, потрібна арена, на якій можна було б зустрічатися і вступати в бій. Тереза ж ніколи не мала нагоди зіткнутися з Бернаром чи, тим більше, із свекрами: їхні слова не доходили до неї, вона навіть не відчувала потреби відповідати їм. Ля Трави надавали словам зовсім іншого, ніж вона, значення. Іноді в неї виривався вигук обурення, але всі вони вирішили раз і назавжди, що невістка дуже примхлива і краще їй не перечити.
— Я роблю вигляд, що .не чую її,— каже мадам де ля Трав,— а якщо вона напосідає, то не надаю цьому значення, хай знає, що з нами їй не рівнятись.
Однак мадам де ля Трав ніяк не могла стерпіти надмірної роздратованості Терези, коли хтось із присутніх вигукував, що маленька Марія схожа на неї.
— В цієї дитини нема нічого од" мене,—сердилась вона.— Подивіться на моє фото: я була біленькою, а в неї агатові очі, смаглява шкіра... ,
Вона не хотіла, щоб Марія була схожа на неї, щоб у неї було щось спільне 8 цим лоном, що виносило її. Стали пошіп-тувати, що в неї немає материнських почуттів. Але мадам де ля Трав запевняла, що Тереза по-своєму любить дочку.
— Що правда — то правда, скупати дитину або перемінити пелюшки — їй і не нагадуй: мовляв, це не її турбота. Але я бачила, як вона цілими вечорами просиджує над колискою... Зрештою, у нас дуже путяща нянька. До того ж там Анна.
І справді, з тих пір, як у домі з'явилася дитина, Анна * почала оживати. Колиска завжди притягує жінок, але Анна, як ніхто з них, заходилась біля дитини. Задля цього вона навіть помирилась з Терезою, хоч і не було між ними колишньої щирості. Молода дівчина дуже боялася материнських ревнощів.
— Маленька знає мене більше, ніж матір. Вона сміється, як тільки побачить мене. Одного разу я тримала її на руках. Як тільки Тереза схотіла забрати її, вона почала плакати. Так прив'язалась до мене, що мені іноді стає незручно.
Даремно Анна ніяковіла. У цей період свого життя Тереза почувала себе, відірваною і від доньки, і від усього іншого. Люди й предмети, її власне тіло і навіть свідомість здавалися їй якимсь маревом, туманом, що осідав довкола неї.
Вирватись з цього задушливого світу! Але як? І куди йти?..
Що ж сталося за цей рік? Вона не пригадує жодного непорозуміння, жодної суперечки. І в той же час вона ненавиділа свого чоловіка все більше й більше...
Минали тижні за тижнями, а з неба не впало й крапельки дощу. Бернар жив у постійному страху перед пожаром і знову скаржився на серце. Під Люшем згоріло цілих п'ятсот гектарів лісу.
— Якби вітер повіяв з півночі, моїм соснам в Балізаку був би кінець.
Тереза теж чекала чогось від цього пекучого сонця. Хай ніколи не буде дощу. Тоді в один прекрасний день затріщить усе довкола, і вогонь спалить це осоружне містечко. Чому ніколи в ландах не горять села? Вона вважала великою несправедливістю, що полум'я эавжди накидається лише на сосни і ніколи не займає людей.
Тереза марила, як колись уночі вона встане, піде в ліс і кине цигарку; тоді велетенський стовп диму эатьмарить світанкове небо. Але вона гнала від себе ті думки, бо ж її ненависть була звернута не проти дерев.
Настав, нарешті, час всебічно розглянути її вчинок. Які пояснення вона підготує Бернару? Нічого не зостанеться, як крок за кроком розповісти йому все. Це було в день великого пожару в Мано. В їдальню, де нашвидку снідала сім'я, постійно забігали. якісь люди. Одні запевняли, що вогонь надто далеко від Сен-Клера, інші вимагали бити на сполох. Того пекельного дня повітря було насичене запахом паленої живиці, а сонце затяглося брудною пеленою. Тереза дивид&оі", як В$]шдд, відвернувши голову, слухав Валіона, Забувшись, він тримав у своїй міцній волохатій руці склянку, і краплі Феулвра падали у воду. Він проковтнув їх, перш ніж Терезі, розмореній спекою, спало на думку попередити його, що він збільшив свою дозу. Всі встали з-за столу, за винятком Терези, яка була байдужа і далека від цієї метушні. її зовсім не цікавила ця трагедія, як, зрештою, і всі інші трагедії, крім власної. Нарешті повернувся Бернар. Бити на сполох не було потреби.
— Ти мала рацію, горить у старому Мано...— і далі: — Чи я вже випив свої краплі?
Не чекаючи відповіді, знову накапав їх у склянку. Вона промовчала. Про що ж вона думала в ту хвилину? "Неможливо, щоб я промовчала навмисне".
І все ж тієї ночі, коли в узголів'ї Бернара, який плакав і блював, доктор Педме запитав, що трапилося з хворим, вона знов нічого не сказала.
Намір, який під час сніданку ще тільки зароджувався в ній, почав тоді випливати десь із глибини.
Після від'їзду доктора вона довго розглядала Бернара, який, нарешті, заснув.
"Нема ніяких доказів, що він захворів від цього. Можливо, це приступ апендициту... а можливо, початок інфекційного грипу",— думає вона.
Та через два дні Бернар був уже на ногах.
"Усе промовляє за те, що припадок стався саме від цього".
Але їй хотілося самій пересвідчитись у всьому.
"Ні, не може бути, щоб я опинилася в полоні страхітливого наміру: йшлося лише про цікавість. Пригадую, що першого ж'дня, як я влила краплі Фаулера в Бернарову склянку, я сказала собі:
— Тільки один раз, щоб прогнати. будь-які сумніви... Лише дізнатись, чи від цього він захворів..."
Поїзд сповільнив хід, протяжно засвистів^ — потім знову ру-" шив. У темряві замиготіло кілька вогників: станція Сен-Клер. Терезі нічого більше згадувати. Вона потонула в зяючій безодні злочину, і злочин поглинув її. Те, що було далі, Бернар знав так само, як і вона: несподіваний приступ хвороби. Тереза, яка сиділа над ним вдень і вночі, дарма що сама, здавалося, цілком вибилася з сил і не могла нічого взяти в рот. Бернар намовив її спробувати ліки Фаулера, і вона навіть одержала в доктора Педме рецепт.
Бідний доктор! Його дивувала зеленкувата рідина,' яку випльовував Бернар. Він ніколи не думав, що може існувати така рівниця між пульсом і температурою хворого. Безліч разів при паратифі він спостерігав спокійний пульс, незважаючи на те, Що у хворих була сильна гарячка. Але що може означати цей шалений пульс при температурі, нижчій від нормальної? Очевидно, це якийсь особливий грип...
Мадам де ля Трав вважала, що слід було б запросити якусь медичну знаменитість, але вона не хотіла образити старого друга сім'ї — доктора, до того ж Тереза побоювалась, що це може погано вплинути на Бернара. Однак у середині серпня, після особливо загрозливого приступу, Педме сам зажадав послухати думку одного з своїх колег. На щастя, через день Бернарові стало краще, а через три тижні вже говорили про одужання.
— Добре, що я його не покликав,— говорив про себе Педме.— Якби він устиг прибути, вся слава припала б йому одному.
Бернар звелів, щоб його перевезли в Аржелуз, де він сподівався вилікуватись полюванням на голубів. До того ж Тереза перевтомлювалася,— гострий приступ ревматизму звалив у ліжко тітку Клару, Тереза піклувалася замість неї про бідних, обходила садиби фермерів, слідкувала, як і тітка, Щоб хворі виконували розпорядження лікаря, з власної кишені оплачувала ліки.
її зовсім не засмучував той факт, що Вільмеж залишився ' порожнім. Вона— не думала більше про Жана Азаведо і взагалі про кого б то не було.
На початку грудня Бернара звалив новий приступ хвороби. Якось уранці його раптом почала бити пропасниця. Ноги були нерухомі й нечутливі. Месьє де ля Трав привіз із Бордо лікаря-консультанта. Вислухавши хворого, він довго мовчав. Тереза присвічувала лампою. Баліон ще й досі пригадує, яка вона була бліда. На погано освітлених сходах Педме, притишивши голос, щоб не почула Тереза, пояснював своєму колезі, що аптекар Даркей показував йому два підроблені 'рецепти. На першому злочинною рукою було дописано: мікстура Фау-лера; на іншому — досить великі дози хлороформу, дигіталісу й аконітину. Баліон приніс їх в аптеку разом з багатьма іншими рецептами. Стурбований тим, що видав цю трутизну, Даркей другого ж дня побіг до Педме.
Так, Бернар знав про ці речі не гірше від самої Терези. Його негайно .відвезли в Бордо і поклали в клініку. І з того ж дня він пішов на поправку. Тереза залишилась сама в Аржелузі. Але, незважаючи на це, вона не могла не запримітити, що довкола неї здіймається гамір; так загнаний звір чує наближення зграї собак.
Під кінець зими приїхав батько.
