Ти моє світло - Кеті Рід

Спіймавши на собі погляд Макса, я швидко відвернулася. Зненацька стало спекотно. Я скинула легку куртку, залишившись у світшоті. Зранку вже було прохолодно, але вдень сонце ще пригрівало. Чи це відчувала тільки я?

Наступного разу, коли Макс повернувся в наш бік, довелося зробити вигляд, що мене дуже зацікавили легкі хмари, що пропливали в небі.

Чому він дивиться на мене?

Після тренування стало тільки гірше. Коли хлопці наблизилися, я вже не знала, куди себе подіти. Лера спостерігала за мною краєм ока, але мовчала. Я ж дивилася куди завгодно, аби тільки не в пильні горіхові очі.

– Привіт, – весело озвався Ден. – Як вам тренування?

Я мовчала – здається, вперше за останні два роки. Відповідати довелося Лері.

Дивно, але сьогоднішнє хвилювання відрізнялося від звичайного. Я, скоріше, відчувала... розгубленість.

– А де ж Ліза? – невдовзі поцікавився Денис.

– Вона зайнята в студраді, – відповіла подруга.

Я напружилася, знаючи, що Макс слідкує за моєю реакцією. Помітивши це, він нахмурився, а тоді мовчки відвернувся й пішов. У мене на душі наче камінь осів.

– Що це з ним? – спитала Лера.

– Поняття не маю, – відповів Ден. – Весь день злий, як чорт.

Я нахмурилася, проводжаючи поглядом спину Макса. Напружену і розлючену спину.

Я не можу бути причиною його настрою. Мабуть, у нього просто щось сталося. Може, з батьками посварився. Він говорив про них рідко і з неохотою, що вже саме по собі натякало на складні стосунки.

Коли Ден пішов за ним, Лера повернулася до мене. Звісно, вона помітила зміни. Подруга завжди була дуже спостережливою і легко вловлювала настрій оточуючих. Їй довелося навчитися, щоб вижити. Спочатку з вітчимом, а потім і з колишнім хлопцем.

Довелося розказати їй про рішення залишити Дениса в минулому. Все одно це ніколи не переросло б у щось більше, ніж дружба. Лера зітхнула і обійняла мене за плечі, втішаючи.

Попрощавшись, вона поїхала на роботу. Я ж піднялась на кілька рядів вище на трибунах. Даша продовжувала сидіти з дівчатами, та, помітивши мене, відійшла. Нам завжди було важко спілкуватися, та з тих пір, як я переїхала, стало трохи легше. А може, ми просто подорослішали.

– Привіт, – сказала я. – Що ти тут робиш?

– Мені що, треба було спитати дозволу, щоб приходити? – пирхнула вона.

– Та ні, – примирливо відповіла я. – Я просто здивувалася. Ти ніколи не любила футбол.

Даша озирнулася на одногрупниць. Одна з них, помітивши мене, одразу замахала рукою. Здається, Альона. Я помахала у відповідь.

– Просто прийшла за компанію, – знизала плечима сестра. Я нахмурилась. Не дивлячись на сильний характер, вона легко підпадала під чужий вплив.

– Як мама? – спитала я, переводячи тему.

– Подзвони їй і спитай сама, якщо тобі дійсно цікаво.

Розвернувшись, Даша повернулася до подруг. Мені не лишалося нічого, крім залишити її у спокої. І сподіватися, що вона не вляпається в нові неприємності.

До робочої зміни лишалось ще трохи часу, тому я пішла до студії. Вдихнувши знайомий запах фарб, який в’ївся навіть у стіни, я одразу заспокоїлася.

Тут моє місце. Мій барліг.

Пофарбовані у світлий, майже білий колір стіни наче заманювали всередину якомога більше сонячних променів. Старий паркет на підлозі скрипів при кожному русі. Завершені картини стояли вздовж однієї зі стін, подалі від вікна. Мольберти ж кожен з художників розташовував, як хотів.

Я пройшла до свого робочого місця, на ходу привітавшись з першокурсницею, що приєдналася до нашої групи в цьому році. Дістала зі свого червоного рюкзака навушники, сіла на стілець і поклала на мольберт перед собою чистий листок.

Треба перенести сузір’я з руки на папір, перш ніж змивати. Сумніваюся, що Стас оцінить таку «прикрасу» на моїй руці.

Ввімкнувши музику голосніше, я вслухалася в пронизливі ноти фортепіано і заплющила очі. Глибокий вдих. Повільний видих. Відключитися. Прогнати думки. Розчинившись в мелодії, я дозволила рукам жити своїм життям.

За годину я закінчила і критично оглянула роботу. Цього разу вийшло навіть краще – все-таки олівцем на папері малювати легше, ніж ручкою на шкірі. Коли чергова мелодія скінчилася, я вийняла навушники з вух і озирнулася.

Схоже, новенька вже пішла. Мертва тиша здавила барабанні перетинки так неочікувано, що я навмисне забрязкала пензликами у банці, що стояла поруч. Звук луною рознісся порожньою студією, і я встала на ноги. Пора було їхати на роботу. Та щойно я відчинила двері, зіштовхнулася з високою фігурою.

Макс стояв на порозі, наче тільки й чекав, поки я вийду. Серце, як і вчора, схвильовано закалатало.

Я машинально зробила крок назад. Хлопець зайшов за мною, не даючи відсторонитися. На завжди стриманому обличчі не відображалося жодної емоції. Лише очі горіли, загрожуючи спалити і мене.

Я зробила ще крок назад. Він – за мною. Я відступила вбік. Він не відставав. Якимось чином я навіть не помітила, як притислася спиною до холодної стіни.