Ти моє світло - Кеті Рід

Мабуть, пора прибрати.

Ввімкнувши тиху мелодію в навушниках, я взялася за роботу. Через півгодини кімната виглядала вже набагато краще. На столі я наткнулася на новий блокнот. Не задумуючись, підняла його, щоб знову роздивитися портрет.

При денному світлі нічний малюнок виглядав не менш виразно. Навпаки, пронизливі очі тепер дивилися з осудом і наче питали, чому я не відповіла на дзвінок. Сховавши його під подушку, я ввімкнула ноутбук. Мене чекала дорама, яку я планувала подивитися ще у п’ятницю.

Переглянувши нову серію, я почувалася вже значно краще. Добре, коли можна хоч ненадовго втекти від реальності й відчути себе на місці головної героїні. Другорядної ролі мені вистачало і у власному житті.

Макс більше не дзвонив. Один дзвінок – і все. Знаючи його, можна очікувати, що він зрозуміє натяк і теж буде робити вигляд, що нічого не сталося.

Ну чому я ніяк не можу згадати ту ніч?..

Перевіривши телефон востаннє, я відчинила шафу. Наряджатися на побачення не хотілося. Я навіть подумувала відмінити зустріч, але не стала. Мені потрібне це побачення.

Натягнувши зручні джинси і вузький білий топ, я покрутилася перед дзеркалом. Надто нудно. Тоді я повернулася обличчям до дверей. На десятках гачків, які я приклеїла до дерев’яної поверхні, висіла моя колекція різнокольорових хусток.

Я повела рукою по атласних тканинах, роздумуючи, яку вибрати на сьогодні. Пальці зупинилися на блакитній з ніжно-рожевими квітами. Нахмурившись, я відсмикнула руку, наче обпіклася. Схопила червону з гачка поруч і швидко зав’язала нею волосся у низький хвіст. Нафарбувала губи тим самим кольором і всміхнулася своєму відображенню.

Так краще.

Якщо я очікувала, що зможу відволіктися, то явно помилилася. Хлопець, чиє ім’я я забула одразу, як тільки почула, або не розумів, що таке побачення, або вирішив, що я обожнюю комп’ютерні ігри.

Можливо, я так і сказала. Але ж я мала на увазі Сімси, в які грала в дитинстві! А він ось уже годину розповідав про якусь лінійку. Я не розуміла половину слів – він наче говорив іншою мовою.

Занудьгувавши, я потягнула його в перше-ліпше кафе. Може, хоча б тут він згадає, що є й інші теми для розмови... На якийсь час це дійсно допомогло. Хлопець, нарешті, зацікавився мною. Я саме розповідала про своє хобі, коли вловила знайомий сміх за спиною.

Та що ж мені так не щастить!

Біля стійки адміністратора стояли Денис з Максом. Ден про щось розмовляв з адміністратором – мабуть, це був його знайомий. Іноді здавалося, що його знають абсолютно всі. Макс же, як завжди, витяг телефон і читав щось на екрані.

Я різко відвернулася, поки він не помітив мене. Точніше, вони обидва.

– Ти вибрала? – спитав хлопець.

– Що? – перепитала я, відчуваючи, як горять вуха. Внутрішній голос кричав, щоб я тікала якнайдалі.

– Ти хотіла замовити десерт, – здивовано нагадав він.

– А, точно, – пробурмотіла я, піднімаючись на ноги. – Вже перехотіла. Я зараз повернусь.

Не встиг він кивнути, як я помчалася в бік жіночої вбиральні. Мабуть, він подумав, що у мене скрутило живіт, та мені вже було все одно. Аби сховатися, поки друзі не підуть з кафе.

Лише опинившись всередині одномісної кімнатки, я згадала, що телефон лишився в сумці, яка висіла на спинці стільця. Важко зітхнувши, я сперлася руками на раковину і поглянула на себе у невеличке дзеркало. На мене дивилася незнайомка. Щоки почервоніли, короткі пасма вибилися з хвоста і падали на лоб, а в очах блиск, як від лихоманки.

Дивно. Раніше я ніколи так не реагувала на Дениса. Він давно знав, що я ходжу на побачення. Чи я тікала не від нього?

Перечекавши кілька хвилин, я визирнула назовні. Крок за кроком я обережно наближалася до загального залу... аж тут на мене налетіла висока тінь і заштовхнула назад у вузький коридор. Серце забилося зляканою пташкою.

Він знайшов мене.

– Що ти тут робиш? – прошепотіла я, зробивши великий крок назад.

Спина зіштовхнулася зі стіною, і з легень вибило повітря. Макс притримав мене за лікоть, щоб я не впала. Я поглянула на довгі пальці, що так і продовжували мене утримувати, а потім – назад на обличчя. Він повільно, ніби знехотя, розслабив руку і відпустив мене.

– Це ти що тут робиш? – спитав Макс, примружившись.

– Нічого, – швидко відповіла я. – І мені вже пора.

Щойно я повернулася, щоб піти до залу, чоловіча рука сперлася на стіну і перекрила дорогу. Я насупилась і зиркнула на Макса.

– Ти серйозно?

– Чому ти не відповіла на дзвінок? – пропустивши моє невдоволення повз вуха, незворушно спитав він.

– Телефон розрядився, – пробурмотіла я, відводячи погляд. Добре, що нас ніхто не бачив. Макс повністю затулив мене спиною від усіх поглядів.

– Вчора? – скинув брову він.

– Вчора. А що?

Я розуміла, що він бачить мене наскрізь – недарма він був одним з кращих юристів на курсі. Та все одно стояла на своєму. Кілька секунд він роздивлявся моє обличчя і раптом спитав: