У полоні Еміратів - Zhelizna

Лікар недобре зиркнув на мене. Зайві проблеми йому були ні до чого, а тому найкращим варіантом було допомогти мені. Тим паче, якщо з’явиться поліція, пацієнти можуть негативно на це відреагувати. Імідж лікарні дорожчий, ніж якісь правила. 

У кімнаті, що була переповнена пристроями для відеоспостереження, мене посадили перед монітором. Таджія сказала час, коли вони з Асею прибули до лікарні і ми з персоналом почали промотувати записи до того місця, як жінки з’явилися у фойє. 

Минуло близько двох годин з їхнього приїзду. Ми натиснули на пришвидшення запису і уважно спостерігали, як люди змінювалися один за одним. Моє серце щоразу завмирало, коли я бачив жінок у схожому вбранні, та тільки це була на Ася. 

- Це все дуже дивно - навіть головний лікар з подивовом дивиться на те, як запис зрівнюється з реальним часом, а Ася так і не покидає лікарню. Отже, вона або тут, або скористала іншим виходом. 

- Ви думаєте, що я би став даремно влаштовувати спектакль? 

- Каміль, покажи пану чорний вихід. 

***

Я знову згрішила? Знову щось зробила не так? Якщо ні, то чому з моєї голови зривають чорний мішок і я бачу пекло, з якого дивом вибралася. Це не може бути правдою… 

- Не думав, що знову побачу тебе, кралю. 

- Покидьки, як же я вас ненавиджу - по кімнаті проходиться відлуння ляпасу, якого я отримала по обличчю. Від сліз мене стримує тепла струя крові, що починає стікати з носа до губ. Я навіть не маю змоги її витерти. Доводиться спльовувати кров на землю і відчувати жахливий солоний присмак. 

 -  Стеж за язиком, дівчисько. Ти нам більше не потрібна у товарному вигляді, тому можеш добряче отримати за свої вибрики. 

- Ненавиджу! Ви мало не зламали мені життя - і знову мені намагаються дати ляпаса, від якого я встигаю ухилитися. 

- Ми не ламали твого життя. Це просто в тебе важка доля. І як бачиш, вона знову привела тебе сюди.

- Ви пошкодуєте про все. Як тільки я виберуся з цього підвалу, всі ви пошкодуєте про те, що скривдили мене. 

- І хто тебе врятує? Змирися, живою ти ці стіни вже не покинеш.

***

- Погляньте - Каміль приближає кадр і ми з головним лікарем намагаємося розгледіти дві фігури, до яких під'їжджає чорний мінівен. 

Моє серце зупиняється, коли я розумію, що моє дівча без свідомості. Жінка, що підтримувала безвольне тіло Асі, киває чоловікам, які виходять з мінівену. Вони не церемонячись пхають дівчину до авто, через що у мені все в середині стискається. 

Не потрібно аби якої дедукції, щоб зрозуміти хто ці покидьки.

- О, Аллах! Та що це робиться посеред білого дня? 

- Тіло моєї Асі підтримував хтось з вашого персоналу. Як тільки я дізнаюся хто це був, то каменю не залишу від цієї лікарні - на кадрах чітко видно медичну форму. 

- Пане, та у чому винна лікарня? Я сам вражений не менше за вас. 

- У чому винні? Ви хоч знаєте кого приймаєте в персонал лікарні? Ви щойно побачили торговців людьми, які протягом трьох років продавали дівчат у сексуальне рабство. Хтось з вашого персоналу їм допомагає і повірте, коли я довідаюся хто саме, усі Емірати про це дізнаються. 

Головний лікар зітхаючи сідає у крісло і обхоплює голову двома руками. Мені байдуже на грубість та манери. Це все такі дрібниці у порівнянні з тим, що Ася знову потрапила в руки тих виродків. 

Бідолашна моя дівчинка. Я обіцяв їй, що захищу. Обіцяв, що вона буде в цілковитій безпеці, а натомість не зміг цього забезпечити. 

Де вона зараз?

Що з нею?

Наскільки вона налякана?

У голові так багато запитань, але немає часу давати на них відповіді. Я мушу зібратися і зробити все, щоб витягнути Асю з того пекла. Часу обмаль і крім мене ніхто не зможе їй допомогти .

*** 

Мене знову помістили у холодний підвал, який нагадував бетонну коробку. Я дивилася на знайомі стіни з підлогою, покриті корозією, на бетонні вибоїни та глибокі подряпини, і думала, що вже ніколи сюди не попаду. Але реальність зовсім інша. 

Знову чути крики і сльози невинних дівчат. Знову немає природного світла, а специфічний запах сирого каменю та плісняви забиває легені. Мій розум ще не до кінця розуміє те, що відбулося, але підсвідомість уже знає. Ми у пеклі і цього разу може не пощастити. 

Що я зараз відчуваю?

Чи страшно мені? 

Чи готова я до того, що порятунку не буде? 

Я не знаю…

Перед очима виринає спогад про маму з братиком. Я обіцяла їм, що зовсім скоро приїду. Обіцяла, що буду у безпеці і більше не змушу їх хвилюватися. Але виходить, що я збрехала. Ранішня розмова може стати останньою. 

Боже, чому так? Чому тільки тоді, коли мені здалося, що моє життя налагоджується, ти вчиняєш так зі мною так жорстоко? Я ж нічого поганого не зробила. Просто відчула себе трохи щасливішою з підтримкою Халіма. 

Халім… цікаво, коли він дізнається про моє викрадення, вже буде пізно? Невже я більше ніколи не зможу його побачити? Невже між нами більше не буде тієї іскри, що з’явилася не так давно?