Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

В ранці прокидаюсь з неприємним передчуттям. На душі важко, в грудях тисне і я збираюсь на роботу у жахливому настрої.

Виходжу з кімнати, біля дверей помічаю щось квадратне сперте на стіну. Беру за край, відхиляю і зітхаю від подиву. Це картина з моїм зображенням, яку Едуард нещодавно намалював. Чому вона тут? Невже він її викинув? Вже збираюсь іти до нього запитати, та помічаю аркуш паперу, акуратно приклеєний до кутка картини. Відриваю і розгортаю його.

« Мила Надя, я сильно шкодую за свій вчинок. Ти права, я не маю права втручатись у твоє життя. Сьогодні я їду додому і хочу залишити цей подарунок. Щоб пам’ятала про мене, надіюсь лише хороше. Дякую за приємне спілкування. Знай, ти завжди залишишся у моєму серці.

Можливо ще колись зустрінемось. Сподіваюсь у тебе все буде добре». Написані рядки гарним каліграфічним почерком збивають мене з пантелику. Надумався поїхати і не попрощатись. Втікає.

Хапаю картину, залишаю у своїй кімнаті, а сама рішуче іду до дверей художника і гучно стукаю кулаком. Проходить мить, друга, ніхто не відчиняє.

-         Едуарде! – гукаю, та у відповідь тиша.

Ледь чутні кроки доносяться до моїх вух, але ніхто не виходить. Я стукаю ще раз, сильніше. Дратуюсь від боязкості цього чоловіка. Невже він не хоче мене більше бачити? Може образився. Шкодую, що вчора накричала на нього, можливо була занадто емоційна. Та він теж хороший, поліз цілуватися без просу.

-         Едуарде, я знаю, що ти там.

Тиша. Скільки б я не стояла він не покажеться. Не хочеться розлучатися саме так, адже він мені подобається, як людина. Та що можу вдіяти? Творча особистість на своїй хвилі.

Роздратована спускаюсь на кухню, де Галя вже на повну господарює. Вона стоїть біля плити і щось смачне смажить. Млинці напевно.

-         Едуард справді сьогодні їде? – запитую з порога.

-         Так, - відповідає жінка, оглядається, дивиться на мене. – Він вже розрахувався зі мною. Якийсь стурбований сьогодні. Хіба ви не попрощались?

-         Боїться дивитись мені в очі, - важко зітхаю і сідаю за стіл.

-         Що сталось? – Галя забуває про млинці і підходить до мене. – Ви посварились?

Її очі загоряються у передчутті цікавої новини. Я вагаюсь, чи говорити про вчорашній інцидент.

-         Нічого серйозного, - вирішую не розказувати справжню причину. Це наша з ним справа. – Не зійшлись у думці. Ось він і образився.

Блиск в її очах потухає, вона байдуже качає головою і повертається до справи.

-         Він такий, - говорить. – Занадто вразливий чи що. Можливо тому і не спілкується майже ні з ким. Я так здивувалась, що ви потоваришували.

-         Напевно дружбі кінець, - сумно констатую факт.

Поснідавши збираюсь іти на роботу. Галя повідомила, що Марійка сьогодні до школи не піде. Вчора мала з’їла морозиво і тепер сильно болить горло. Як тільки приходять холоди дівчинка часто застуджується. Її хворобливе здоров’я серйозно хвилює Галю. Вона часто водить дочку по лікарнях, де виписують величезний список медикаментів. Мені не подобаються такі методи, вважаю, що краще загартовувати здоров’я. Та мовчу і не втручаюсь, Галя все одно не послухає.

Виходжу з дому. Чудова сонячна погода радує. На мить забуваю усі негаразди. В голові миготить думка про Давида. Він напевно вже на роботі, або можливо тільки добирається. Хочеться зателефонувати, почути його голос та стримуюсь. Усі почуття, які я так довго придушувала вмить повернулись при першому погляді на коханого чоловіка. Як мені хочеться нормального з ним життя. Щоб батько його не вмішувався. Але той не проста людина і може дістати з-під землі.

Відчиняю хвіртку і виходжу на тротуар. Гарний осінній день пахне опалим листям. Хоча дні ще теплі, та скоро подують холодні вітри і в наше життя знову прийде зима.

Неприємне передчуття знову різко сковує груди. Намагаюсь його відігнати. Не розумію звідки чекати неприємностей.

Поруч з нашим парканом трохи поодаль від дому помічаю чорну машину. Коли підходжу ближче, намагаюсь заглянути у середину, та вікна затіненні і нічого не видно. Підозріло. На нашій вулиці такого авто я не помічала. А сусідів трохи вивчила і ніхто такої іномарки не має.

На мить уявляю, що зараз дверцята відчиняться і з водійської сторони вийде Давид, посміхнеться і обійме.

Коли рівняюсь з машиною, задні дверцята і справді відчиняються. Тільки Давида там нема.

Чоловіча рука грубо хапає мене за зап’ясток і з такою силою тягне, що я не втримуюсь на ногах і лечу прямо до машини. Декілька рук мене затягує в середину, чиясь жорстка долоня закриває рота.

Чую, як дверцята з гуркотом закриваються і автомобіль різко рушає з місця.