Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Не можу поворухнутись. Сильні руки сковують усе тіло. Рота закривають долонею, щоб не кричала. Я лише мичу і намагаюсь безрезультатно вирватись. У ніс вдаряє різкий запах тютюну перемішаний з чоловічими парфумами. В салоні досить темно, можу розгледіти лише розмиті силуети по обидві сторони від мене. А я сиджу посередині між двома здоровими незнайомцями.

-         Якщо будеш мовчати, заберу руку, - лунає грубий голос праворуч, прямо біля вуха.

Активно киваю. Рука зникає з мого рота і я роблю глибокий вдих.

-         Хто ви такі? Чого вам треба? – хрипло запитую.

-         Запитання лишні, - говорить той, що по іншу сторону, більш дружелюбнішим тоном. – Ми все одно тобі нічого не скажемо. Нам велено тебе привести ми і веземо.

Попереду водій дивиться на мене зацікавленим поглядом крізь дзеркало заднього виду. Він спокійно веде машину, наче нічого незвичайного не відбувається. Можливо він до такого вже звик.

Я нічого не розумію. Страх розповзається по тілу, серце гучно стукає у грудях. Очі трохи звикають до напівтемряві і я боязко зиркаю на викрадачів. Здоровенні, м’язисті, у чорних шкіряних куртках. Обоє коротко стрижені, в обох широченні обличчя. Дуже схожі один на одного, наче брати. Лише той, що справа похмурий, з суровим поглядом. Інший привітно мені посміхається, наче ми їдемо на пікнік.

-         А ти спокійна, не істериш, - говорить лівий і відверто мене розглядує.

Відчуваю, як його пальці на моїх зап’ястях легенько погладжують шкіру. Зиркаю на нього гострим поглядом. Ледь стримуюсь, щоб не вириватись, адже знаю, що марно, лише можу їх розізлити.

-         А мені є чого вас боятись? - намагаюсь говорити спокійно, а в середині все перевертається.

-         Ні, - весело відповідає лівий. – Ми лише доставщики. Що нам бос наказав, те ми робимо. А проти тебе ми нічого не маємо.

-         Як мило, - фиркаю саркастично. – Гарну маєте роботу, викрадати людей.

Він голосно сміється і вібрація з його грудей хвилею передається по моєму тілі. Я досить тісно притиснута між ними обома. Помічаю, що його захват трохи ослаб, та втекти все одно не вдасться, виходи перекриті. Оце я влипла. І не розумію, кому можу бути потрібна.

-         А ти мені подобаєшся, - насміявшись говорить бандит. – Інша би сиділа молилась, ридала. А ти ще поговорити хочеш.

-         Замовкніть, - ричить правий. – Ви мене дратуєте.

Від його голосу я здригаю. Навіть його колега замовкає. Напевно він тут головний.

Мене починає накривати паніка. Намагаюсь глибоко дихати і заспокоїтись. Від запаху їхнього одеколону і різких поворотів машини починає закачувати.

Помічаю, що виїхали з міста, навколо поля і дерева.

-         Хлопці, я звичайна вчителька, - говорю тихо, рівномірно. – Кому я що зробила? Це якась помилка.

-         Не знаю, - знову відповідає той, що веселий. – Можливо двійку поставила не тій дитині.

Він знову хоче сміятись та різкий погляд сурового його стримує.

Машина різко зупиняється біля великих металевих воріт, котрі повільно відповзають у бік. Ми заїжджаємо на просторе подвір’я і зупиняємось.

Чоловіки синхронно виходять. Веселий тягне мене за собою. Одну руку відпускає, іншу стискає ще сильніше, щоб не намагалась вирватись. Болить сильно, та я терплю. На вигляд ніби привітний, та сумлінно робить свою гидку справу, полонянці спуску не дає.

Прижмурюю очі від яскравого світла. Мені не дають опам’ятатись, тягнуть в сторону будинку, котрий височіє по центрі всього подвір’я. Чую поруч гавкіт собаки, але самої тварини не бачу.

Водій залишається в машині. Похмурий іде попереду, веселий слідом, веде мене за руку. Зап’ясток онімів від натиску, ноги переплітаються, ледве встигаю за чоловіками. Ми підіймаємось по сходах з мармурного каменю, зору кидаються виковані звивисті перила, вкриті позолотою. Похмурий відкриває широкі дерев’яні двері з вітражним склом, відходить у бік, пропускає нас першими, сам заходить слідом.

Ми опиняємось у просторій залі. Яскраве сонячне світло просочується крізь височенні вікна, і відбивається від масивної кришталевої люстри над головою. На стелі помічаю різнокольорові сонячні зайчики. Веселий тягне мене крізь усю кімнату, позаду наступає на п’яти похмурий. Ковзаю поглядом по стінах, котрі завішані картинами, а тут полюбляють мистецтво.

-         Це дім вашого боса? – подаю голос і ехо розповзається по кутках. Хто він?

-         Зараз побачиш? – суровим голосом відповідає, той що позаду.

Страх вмить повертається. Куди я попала і чому? Невідомість гірша за знання.

Ми підходимо до масивних дубових дверей і веселий стукає два рази. Не чикаючи, відкриває і заглядає у середину.

-         Ми її привезли, - сповіщає.

-         Хай зайде, - чую приглушений голос.

Мені туди зовсім не хочеться. Намагаюсь вирвати руку, та чоловік лише з посмішкою зиркає на мене і силою заштовхує крізь відчинені двері.

-         Не бійся. Ніхто тебе не з’їсть, - шепоче на вухо перш ніж зачинивши шлях до відступу.

Розумію що опинилась у кабінеті. Тут світло не таке яскраве, як у залі і приходиться привикати до сутінку. На вікнах жалюзі, вздовж стіни книжкова шафа. По центру робочий стіл, за яким сидить чоловік років під п’ятдесят. Він тримає руки складені у замок на поверхні столу і прискіпливо розглядує мене.

Я ніяково стою біля дверей, не рухаюсь і не знаю, що буде далі.

-         Надіюсь мої хлопці не сильно тебе налякали, - його лагідний голос викликає довіру, хоча погляд залишається холодним і прискіпливим.

-         А як ви думаєте? – говорю на диво впевнено. – Вони мене викрали.

Чоловік цокає язиком і незадоволено качає головою.

-         Вибач. Вони мої охоронці, та іноді їм хочеться погратись у поганців. Я велів привезти обов’язково. Вони вирішили як.

Хмурю брови. Страх пройшов, залишилось роздратування. Не знаю чого сподівалась, та цей підстаркуватий, лисий чолов’яга не наганяє на мене жаху. Можливо зовнішність оманлива, хто знає.