Брехня - Надія Борзакова
Артем обійняв мене знову, і я більше не відсторонялася. До болю замружила очі і вперлася обличчям йому в плече, намагаючись вгамувати злі і відчайдушні сльози.
- Що ж нам робити тепер? Що? Як далі ....
- Припини себе звинувачувати, - обережно і ніжно Артем витирав мої сльози. - В тому, що повірила, в тому, що поїхала і обірвала всі зв'язки. Вибору не було. Я зробив все, щоб не дати його тобі. Не дозволити зародитися і краплині сумнівів, - він зітхнув. - Але тепер ти знаєш достатньо. Якщо потрібно щось ще, питай. Клянуся, більше а ні слова брехні. Я розповім тобі все, про що ти захочеш дізнатися. А потім обирай, Віка.
Обирай! Обирай! Набатом звучало у вухах. Я закрила очі. Що обирати? Чи можна взагалі ще раз зробити вже давно зроблений вибір ...
- Гаразд, тоді знову почну з себе, - його голос тремтів. - Я розумію. Розумію, скільки часу потрібно щоб перетравити все це, якщо таке взагалі можливо. Але, навіть якщо ні, я все одно намагатимусь... Знову і знову намагатимусь стати тим, з ким ти знову захочеш бути. І завжди буду поруч. Адже без тебе навколо мене якийсь вакуум. Безповітряна порожнеча, не задихнутися в якій допомагає тільки всяка погань....
- Ні. Замовкни, замовкни, прошу, - я затиснула його рот долонею. - Мені не потрібен час. Нічого не потрібно. Тільки ти. Тільки ти, Артем. Я хочу бути з тобою…
Губи під моєю рукою здригнулися і розтягнулися в посмішці. Вона ж відбилася в блискучих від сліз очах. Я прибрала долоню і спробувала її на смак. Він був солодко-гіркий. І солоний.
Ми не мали сил готувати або йти до ресторану, тому замовили величезну м'ясну піцу і морс з журавлини.
Він єдиний сподобався мені з представлених в меню напоїв. Сівши з усім цим просто на ліжко, ми говорили. Довго-довго. Як могли заповнювали словами минулі роки, проведені нарізно.
Скупо і неохоче Артем описав час, що минув до моменту як він встав на ноги і активно зайнявся справами. Основна частина майна була конфіскована за вироком суду, а решту коштів Карина витрачала з космічною швидкістю не бажаючи звикати «рахувати гроші».
Через деякий час Артем з Павлом все ж знайшли можливість повернути певну частину власності, у тому числі клуб. Про казино, звичайно, мова не йшла, та й Артем не бажав займатися чимось подібним.
Не бажав граючись з законом занадто сильно дряпатися. Він взяв на себе повністю все управління, паралельно продовжуючи навчання в університеті і до моменту дострокового звільнення батька перетворив клуб у знову процвітаючий заклад.
- А потім я опинився не при ділі. Вірніше, отримав можливість опинитися. Ну й покотився на дно, - закінчив Артем свою розповідь тоном бабусі-пліткарки.
І я взялася за власний, докладно описуючи «нейтральні» і ретельно обходячи «важкі» події і почуття, щоб не поранити його знову тим, що він і так уже знав. Артем слухав не перебиваючи, лише ставав похмурішим в деякі моменти і посміхався в інші, не відриваючи погляду від мого обличчя.
Світанкові промені ковзнули нашими обличчями, вирвавши обох з напівсну, в який ми - виснажені бесідами, що оголили душу, все ж занурилися десь посеред ночі.
- Я хочу з тобою прокидатися, - просто сказав Артем спрямувавши на мене свої посвітлілі від втоми очі. - Щоранку, Віка. Залишайся тут, прошу.
- Залишуся - не задумавшись а ні на секунду, промовила я, міцніше пригорнулася до нього і закрила очі.
Реальність нагадала про себе лютим голодом, який остаточно розбудив нас о дев'ятій ранку. Зайшовши до кухні, ми зі сміхом виявили відсутність хоч чогось їстівного, окрім кави, лимону і різних варіантів спиртного. Піца ж, звісно, давно закінчилася.
- Ти взагалі харчувався чимось?
- Я весь день сидів у клубі, займаючись справами та їв там, - з серйозним виглядом промовив чоловік і обійняв мене. - Ти погодилася жити зі мною або мені це наснилося?
- А ти запропонував або це наснилося мені? - відповіла вже майже в його губи.
Ми вирішили замовити доставку приховавши за ледачим розслабленням неготовність залишати місце, в якому знову віднайшли один одного. Нібито якщо вийти за двері все це виявиться лише прекрасним сном.
Мій телефон знайшовся першим. На ньому було кілька пропущених дзвінків і десяток повідомлень від Олі, які підняли пекучу хвилю сорому за те, що я більше доби не давала про себе знати. Похапцем я подзвонила їй по фейстайму. З батьками говорити я не була готова.
- Віка! - мені дуже не сподобався цей доросле вираз її почервонілих очей. Те, що на задньому плані незнайома кімната не сподобалося ще більше. - Як ти?
- Все добре, Олечко. Ти пробач, що не зателефонувала раніше і не відповідала, що змусила всіх хвилюватися. Я .... Я просто. Якщо чесно, мене ніби в м'ясорубку засунули, - ігноруючи те, як защипало очі, зізналася я.
- Припини думати про нас, - розлютилася дівчина. Потягнулася кінчиками пальців до екрану, ніби бажаючи торкнутися мого обличчя і прошепотіла. - Я нічого не знала. Я не знала, що вони накоїли, чесно.
- Звісно ж не знала, Олю. Я і не думала а ні на секунду, що знаєш.
- Я з дому пішла, - вона схлипнула. - Не хочу більше з ними жити. А ти…. Як? Де?
- Я з Артемом, - прошепотіла тремтячим голосом. - Ми разом. Ми будемо разом.
Закусила губу, щоб перестати повторювати це як заведена. А в вухах продовжувало знову і знову звучатиме радісне: «Ми разом!». Ми разом! Разом!
- Правда? Ви помирилися? - вона стерла сльози, що виступили на очах.
- Так, помирилися. Усе…. Все буде добре тепер, - і тоном суворої старшої сестри запитала. - А де це ти, цікаво?
- У Жені, - так звали її подругу. - поживу у неї поки, її предки не проти, а потім розберуся. Додому я не повернуся, - безапеляційно закінчила.
- А я повернуся, Олю і поговорю з ними. І мені дуже б хотілося, щоб ти була поруч в цей момент.
- Ти що пробачиш їм? Ось так просто?
- Я не буду грати в мовчанку і змушувати їх гадати, чи зі мною все добре. Це по-дитячому, люба. Ти зі мною чи ні?
