Той, кого я чекаю - Andriana

Вони сиділи в маленькій кав’ярні, де пахло кавою та свіжою випічкою. За вікном повільно згасав день, і вуличні ліхтарі кидали м’яке світло на мокрий від дощу асфальт.

Елісон уважно дивилася на Тео. Його обличчя змінилося — стало більш серйозним, змужнілим, але водночас у ньому залишилася та сама нотка втомленої ніжності, яку вона пам’ятала.

— Десять років, — тихо сказала вона, розмішуючи ложечкою каву. — Це довго.

Тео кивнув.

— Дуже довго.

Вона зробила ковток і відчула, як усередині щось стискається.

— Розкажи мені. Усе. Де ти був? Що сталося за ці роки?

Він задумливо подивився на неї.

— Ти справді хочеш це знати?

— Так, — вона подивилася йому прямо у вічі. — Я хочу знати, ким ти став.

Тео провів рукою по короткому волоссю, ніби обмірковуючи, з чого почати.

— Після того, як я поїхав… я довго не міг зрозуміти, що робити далі. Спочатку думав, що це тимчасово, що я повернуся. Але потім…

Елісон опустила очі. Вона теж вірила, що їхній розрив не буде остаточним.

— Я поринув у навчання, — продовжив він. — Завжди мріяв допомагати людям, і, здається, це єдине, що давало мені сенс.

Вступив до медичного університету. Спочатку було важко, але згодом зрозумів, що це моє.

Елісон підняла на нього здивований погляд.

— Ти став лікарем?

— Так, — він кивнув. — Зараз працюю в одній з лікарень у центрі міста.

— Боже… — вона не знала, що сказати. Вона ніколи не уявляла Тео в білому халаті, серед лікарняних коридорів.

— Це складно, — він усміхнувся. — Але я люблю свою роботу.

— І яка саме твоя спеціальність?

— Кардіологія, — відповів він.

Елісон на мить затримала подих.

— Ти лікуєш серця…

— Так, — його губи сіпнулися у легкій усмішці. — Хоча є одне, яке я так і не зміг вилікувати.

Її серце пропустило удар.

— Тео…

Він похитав головою.

— Пробач. Я не мав це казати.

Вона зробила ковток кави, намагаючись впоратися з емоціями.

— А твої батьки? Вони… вони ще досі проти мене?

Тео зітхнув і відвів погляд.

— Вони не змирилися. Навіть зараз.

— Навіть після стількох років?

— Вони вважають, що я повинен бути з кимось «кращим». — Його голос прозвучав гірко. — З кимось із «правильного» кола.

Елісон склала руки на столі.

— І ти погоджуєшся з ними?

Він різко підняв голову.

— Ніколи.

Вона мовчки кивнула.

— Але ти все одно слухаєш їх, правда?

Він провів рукою по обличчю.

— Вони — моя сім’я, Елі. Вони мене виховали. І я не можу просто відкинути їхні слова.

— А мене можеш?

Його погляд спалахнув.

— Ні, — він нахилився ближче. — Ні, Елі, не можу. Я… я не знаю, як жити без тебе.

Її серце закалатало.

— Але ти жив без мене десять років.

— Це була не та життя, яку я хотів.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— І що тепер?

Він не відповів одразу.

— Я не знаю, — тихо сказав він. — Але я не хочу знову тебе втрачати.

Її очі наповнилися сльозами, але вона швидко моргнула, стримуючи їх.

— Я теж не хочу.

Тео простягнув руку, накривши її долоню своєю.

— Тоді давай спробуємо ще раз.

Вона подивилася на нього і, вперше за багато років, дозволила собі повірити, що, можливо, цього разу все буде інакше.

Елісон подивилася на його руку, яка накрила її долоню. Вона відчувала його тепло, відчувала, як у ній змішуються сумніви та надія. Десять років. Десять довгих років, упродовж яких вони йшли різними шляхами. І ось тепер він знову поруч, говорить ті слова, які вона так давно хотіла почути.

Вона глибоко вдихнула.

— Тео… — її голос був тихим, майже шепотом. — Я боюся.

Він не забрав руку, навпаки, стиснув її трохи сильніше.

— Чого ти боїшся?

Вона підняла на нього погляд, повний сумнівів.

— Що знову все повториться. Що ми намагатимемося, але реальність зламає нас так само, як і тоді. Що твої батьки знову будуть проти… і що ти зрештою послухаєш їх.

Тео похитав головою.

— Елі, я вже не той хлопець, якого вони могли змусити робити те, що їм потрібно. Я виріс. У мене є своє життя, своя робота. Так, вони досі впливають на мене, але більше не керують мною.

— А якщо вони будуть тиснути?

Він зітхнув і прибрав руку з її долоні, натомість торкнувся її зап’ястя, проводячи пальцями по шкірі.

— Вони будуть. Але, знаєш, я не хочу більше йти на компроміси, які роблять мене нещасним. Я втомився від цього.

Елісон мовчки слухала.

— Я втомився від того, що постійно доводиться жити так, як хочуть інші. Від того, що я змушений відмовлятися від своїх бажань, від людей, які важливі для мене.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Від того, що я змушений був відмовитися від тебе.

В її грудях щось стислося.

— Чому ти тоді не боровся?

Тео опустив погляд.

— Я був дурнем, Елісон. Я думав, що якщо відпущу тебе, тобі буде легше. Що ти знайдеш когось, хто зможе дати тобі більше, ніж я.

— І ти справді так думав?

Він гірко усміхнувся.

— Думав. Але це була найбільша помилка в моєму житті.

Настала тиша. Вона відчувала, як її серце калатає в грудях, як усередині неї борються різні почуття. Вона хотіла вірити йому, але страх не відпускав.

— Тео, я не можу просто взяти і забути все, що було.

— Я й не прошу.

— І я не можу одразу повірити, що цього разу все буде інакше.

— Я знаю.

Вона подивилася йому в очі.