Той, кого я чекаю - Andriana

Елісон ще кілька хвилин сиділа на лавці, вдивляючись у порожнечу перед собою. Її думки неслися в різні боки, але головне, що вона відчувала — це полегшення. Колись вона думала, що зустріч із Зоріаном переверне її світ, що старі почуття повернуться, але цього не сталося. Все залишилося в минулому.

Вона зітхнула й підвелася, розправляючи плечі. Було ще багато справ, про які треба було подумати. Їй потрібно було прийняти власне життя таким, яким воно є, і більше не шукати відповідей там, де їх уже немає.

Вдома її чекала мама. Коли Елісон увійшла до кухні, її обличчя одразу прояснилося від тепла рідної оселі. На столі вже стояла вечеря, а аромат домашньої їжі заповнював простір.

— Ти добре погуляла? — запитала мама, уважно дивлячись на доньку.

— Так, — відповіла Елісон, сідаючи за стіл. — Зустріла Макса. Ми гарно поговорили.

Мама кивнула, і хоча вона не ставила зайвих питань, Елісон відчула її погляд — він ніби проникав глибше, ніж просто оцінював її зовнішній вигляд.

— Я бачила Зоріана сьогодні, — сказала вона через кілька секунд.

Елісон напружилась, але швидко взяла себе в руки.

— Так, я теж, — відповіла вона, зосереджуючи увагу на тарілці перед собою.

— І як воно? — мама обережно запитала, розуміючи, що це питання могло бути не найкращим.

— Ніяк, — просто сказала Елісон. — Ми поговорили, і я зрозуміла, що між нами більше нічого немає. Я більше не та, якою була раніше.

Мама усміхнулася і погладила її руку.

— Це добре, коли ти знаєш, чого хочеш, — сказала вона.

Елісон кивнула, і вони продовжили вечерю в спокої.

Коли вона лягла спати, її телефон засвітився від нового повідомлення. Вона взяла його і побачила ім’я, яке змусило її серце забитися трохи швидше.

Тео: "Я знав, що ти повернешся, але не думав, що так скоро."

Елісон не одразу відповіла. Вона довго вдивлялася в екран, відчуваючи, як всередині піднімається щось тепле і знайоме.

Врешті, вона набрала відповідь:

"Я теж не знала, що повернуся. Але тепер я тут."

Вона відправила повідомлення й усміхнулася.

Життя йшло далі.

Елісон поклала телефон на тумбочку, але думки про Тео не давали їй заснути. Вона знала, що рано чи пізно ця розмова мала відбутися. Вони не бачилися давно, і хоча їхні шляхи розійшлися, вона не могла заперечити, що думала про нього.

Її пальці ще раз пробіглися по екрану, наче намагаючись вловити щось невидиме між рядками повідомлення. Що він мав на увазі? Чи це просто звичайне привітання, чи щось більше?

Врешті, вона вирішила більше не зациклюватися на цьому і заплющила очі. Завтра буде новий день.

---

Ранок видався похмурим. Дощ тихо стукав у вікно, створюючи відчуття спокою. Елісон розчісувала волосся, коли телефон знову засвітився.

Тео: "Може, побачимося сьогодні?"

Вона завмерла. Це було неочікувано. Частина її хотіла погодитися, інша ж — вагалася.

Але перед очима промайнув вчорашній вечір. Розмова із Зоріаном, її остаточне рішення відпустити минуле, відчуття полегшення. Вона більше не була дівчиною, яка тікала від своїх почуттів.

Елісон набрала відповідь.

"Так, давай. Де зустрінемось?"

---

Кафе було майже порожнім. Елісон прийшла трохи раніше й сіла біля вікна, спостерігаючи, як краплі дощу стікають по склу.

Двері відчинилися, і вона одразу його впізнала. Тео не змінився — хіба що став трохи серйознішим, дорослішим. Але його усмішка була такою ж щирою, як і колись.

— Привіт, — сказав він, сідаючи навпроти.

— Привіт, — відповіла вона, і вперше за довгий час відчула, що це правильне місце й правильний момент.

Вони сиділи разом, і між ними вже не було напруги, тільки тепло й щось нове, чого вони ще не встигли назвати.

Тео дивився на неї уважно, ніби намагався прочитати кожну її думку. Елісон відчула, як у її грудях піднімається легке хвилювання, але цього разу воно не було тривожним — радше очікуванням чогось важливого.

— Ти виглядаєш інакше, — нарешті сказав він.

— Інакше? — вона підняла брови, зробивши ковток кави.

— Спокійнішою. Раніше ти завжди виглядала так, ніби хотіла бути в іншому місці. А зараз… Ти тут.

Елісон усміхнулася. Він мав рацію. Колись вона справді не знала, де її місце, але тепер усе стало на свої місця.

— Бо я нарешті зрозуміла, чого хочу.

Тео кивнув, на кілька секунд опустивши погляд, ніби обмірковував її слова.

— А ти? — запитала вона. — Чому написав мені?

Він підняв очі.

— Бо більше не хочу бути лише спогадом у твоєму житті.

Елісон затримала подих. Його голос був тихий, але впевнений.

— Я знаю, що було багато речей, про які ми не говорили. Але я хочу змінити це, — продовжив він.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Чи вона була готова?

— І що тепер? — запитала вона.

Тео усміхнувся.

— А тепер ми можемо просто почати спочатку.

Елісон кивнула. Вперше за довгий час вона не боялася цього кроку.

— Добре, — сказала вона. — Давай почнемо.

Дощ за вікном поступово стишався, ніби даючи їм знак, що все нарешті стає на свої місця.