У полоні Еміратів - Zhelizna

І тоді я вирішила, що потрібно шукати можливості за кордоном. Зараз є багато компаній та агенств, які допомагають влаштуватися на роботу в інших країнах. Мені було байдуже чи це офіційно, чи ні. Байдуже, яку роботу я буду виконувати. Головне було зібрати потрібно суму на лікування та реабілітацію малого. 

Коли мама почула, що я збираюся в Дубай, то мало не зірвалася на крик. Вона благала мене не робити цього, бо думала, що я вирішила піти в ескорт. Та тільки мені випав набагато кращий шанс, який би міг нам сильно допомогти. 

Я отримала пропозицію працювати покоївкою у Бурдж-аль-Араб - найвідомішому і найрозкішнішому готелі Дубаю. Це був шанс один з тисячі, адже туди дуже прискіпливо відбирали персонал. Після заповненої анкети я пройшла дві онлайн співбесіді, на яких оцінювали рівень моєї англійської, ерудованість, знання етикету, а також зовнішні параметри. Все ж таки мені доведеться працювати з людьми. 

До останнього я не вірила, що мене візьмуть. Та коли отримала дзвінок зі згодою, мало не заплакала від щастя. Керівництво готелю оплачувало мені квитки, а також давало аванс, який я могла залишити мамі з братом. Мені потрібно було тільки зібрати валізи і вилетіти першим рейсом до Об’єднаних Арабських еміратів. 

Знала б я тоді чим це все закінчиться…

Переліт для мене був чимось цікавим, адже до цього я ще не пересувалась літаком. Не було в мені ні втоми, ні суму, що я покидаю домівку. Я думала тільки про те, що зовсім скоро зможу допомогти своїй сім’ї, а потім повернутися до неї назавжди. 

Знала б я про те, що бачу маму і брата востаннє…

З аеропорту мене та ще двох дівчат зустріли працівники готелю. Вони люб’язно вантажили наші валізи до чорного мінівену та розповідали як багато всього нас попереду чекає. 

Знала б я, що ці люди стануть моїми катами…

Мінівен був останнім, що я бачила, перш ніж мені щось вкололи в шию. Далі була довга темрява, після якої я прокинулася у холодній бетонній коробці. Ні вікон, ні меблів. Тільки металеві двері, об які я збила руки до крові, молячи, щоб мене відпустили додому.

Крики, сльози, знущання, приниження і невідомість. Одинадцять днів, які по відчуттях мені здалися, як одинадцять років. Коли ти залишаєшся сам-на-сам зі своїми страхами, то час починає йти по-іншому. Хвилина здається годиною, а година цілим днем. 

Це нестерпно. 

Я не знаю чого мені чекати.

Не знаю, коли це скінчиться. 

Одна сльоза все ж таки тече по щоці і я навіть не думаю її стирати. Людина, яка увійшла до кімнати вже неодноразово її бачила. Тому мені байдуже. Хай тече, може це мені полегшить душевні страждання. 

- Даремно плачеш, кралю. Сьогодні твій щасливий день. 

- Ви, покидьки, покинете цей світ? - мені вартувало би тримати язика за зубами, але я була такою знесиленою, що навіть не контролювала себе.

- Дав би я по твоєму гарному личку ляпаса, але не можу. Твій чоловік може не захотіти тебе з синцями. А ми не можемо зіпсувати йому першу шлюбну ніч. 

- Що ти в біса верзеш?

- А, ти ще ж не знаєш. 

Здавалося ніби час зупинився, коли виродок навпроти мене зачитав мій вирок. 

- Сьогодні важливий день тебе і Мухаммада Аль-Біші, з яким ви стали офіційним подружжям. 

- Ні, це не правда! - я почала негативно  хитати головою. 

- Годину тому був заключений ніках[1]. Да благословить Аллах ваше подружжя. 

Цього не може бути… Я не вірю… 

- Вставай, кралю. Пора тобі в нову домівку. 

- Я нікуди не піду! - руки вчепилися в ліжко, що викликало посмішку в мого охоронця.

- Підеш, кралю. Як мила підеш. Можливо колись навіть згадаєш нас добрим словом, адже ми тобі дали такий білет у життя. 

Одинадцять днів тому я летіла з України в Дубай в надії допомогти сім`ї. А сьогодні я думаю про те, що краще б ми не приземлилися тоді…

[1] Ніках — в ісламському сімейному праві шлюб, укладений між чоловіком і жінкою.