У полоні Еміратів - Zhelizna

Страх - відчуття, що супроводжує мене одинадцятий день. З ним я заплющую очі, з ним і прокидаюся. Здається, що разом з ним я і помру. Щоправда, це справа часу. 

Бачить Бог, якби я могла, то б точно зробила з собою щось. Але ці кляті покидьки передбачили все. У моїй кімнаті немає ні гострих предметів, ні місця куди б я могла прив'язати простирадло. Навіть голодувати вони мені не дають. Щодня змушують під наглядом вживати їжу, а далі пити якісь пігулки під виглядом вітамінів. Кажуть, що я маю залишатися в товарному вигляді.

Перші дні я божеволіла від здогадок, які атакували мій мозок. Я була впевнена, що мене продадуть на органи і на цьому моє життя скінчиться. Та виявилося, що все набагато гірше. Мене готують в подарунок якомусь варвару, який зовсім скоро буде тішитися своєю незайманою лялькою. 

Ту ганебну процедуру я ніколи не забуду. Мені довелося близько години сидіти на гінекологічному кріслі в присутності трьох чоловіків, що не зводили погляду від процедури. Мені здалося, що навіть в одного була ерекція при вигляді мене. Огидні створіння. Хочу, щоб вони були проклятими. 

Доки медсестра тримала мене, гінеколог робила маніпуляції. Хвала Богу, що це хоч було під місцевою анестезією і я не відчувала болю. Хоча… У мене тоді була така сильна істерика, що біль би міг хоч трохи привести мене до тями. 

Я плакала, кричала, проклинала всіх… а в середині тільки молилася про те, щоб це жахіття швидше закінчилося. Мені було нестерпно від самої думки, що хтось так сильно принижує мою гідність. Мало того, що мене викрали, то щей зашивають для якогось виродка, якому я буду змушена догоджати. 

- Боже, за що мені це все? Чим я провинилася перед тобою, що змушена за життя потрапити до пекла? 

Очі защипало від цієї думки, але сліз не було. За скільки днів я, напевно, виплакала все, що тільки могла. Залишалося бути тільки сам на сам зі своїми думками, які ятрили мене з кожною хвилиною все сильніше. Ще трохи і мій дах точно поїде. 

Тоді, коли я сиділа в кріслі, гінеколог сказала мені, що я сама винна в тому, що прилетіла в Дубай. Не потрібно було бути такою довірливою. А так, я мушу зрозуміти, що в житті просто не буває. 

Та тільки я приїхала не від хорошого життя.

Мені було 11, коли мама народила мого братика. Пам’ятаю, як я чекала появу Артема і уявляла, як буду з ним бавитися, бігати, ділитися таємницями. Щоправда, я тоді не здогадувалася, що не все нам вдасться. Далеко не все…

Невідомо чому, але у мами почалися передчасні пологи. Це слугувало крововиливу у мозок мого брата і як наслідок призвело до церебрального паралічу. Як сьогодні пам’ятаю сльози матері, коли вона почула про діагноз і крики батька, який звинувачував її у цьому. 

В 11 років я не сильно усвідомлювала весь масштаб того, що Артема буде далі чекати. Постійні відвідування лікарень та обстеження супроводжувалися сварками батьків. Все частіше тато кричав на маму та звинувачував її у діагнозі мого братика, а вона тільки плакала і шепотіла, що не хотіла цього. 

А потім у Артема почалися епілептичні припадки, що стало останньою краплею для тата. Він сказав, що більше не може жити у такому стресі, вічних сварках і дивитися на муки дитини. Зібравши речі та залишивши нам квартиру, батько пішов до молодої коханки, з якою не один місяць зраджував мамі. 

Так ми залишилися в трьох. Зламана мама, мій маленький хворий братик і я, якій довелося дуже швидко подорослішати, щоб стати опорою в сім`ї. 

З п’ятнадцяти років, крім відвідування школи і допомоги матері по дому, я намагалася підпрацьовувати, щоб хоч покрити витрати на себе. Лікування Артема потребувало багато коштів. Єдиний плюс від батька було те, що він фінансово нам допомагав. Щоправда, цього було мало. Мамі доводилося все більше працювати, щоб прогодувати нас з малим. 

Тому мені довелося багато вчитися, щоб по завершенню школи, я змогла б вступити на бюджетне місце. Витрати на моє навчання не були в пріоритеті. І я щаслива, що мені вдалося пройти на державне замовлення. Мені конче була потрібна ця стипендія. 

Закінчила бакалавра я з двома підробітками. Не скажу, що це було просто. Скільки разів я мало не падала з ніг через втому. Скільки разів я засинала десь в транспорті по дорозі додому. Але скаржитися я не могла. Моїй мамі було важче. 

У 43 вона виглядала мало не на шістдесять. Худа, на обличчі кола від втоми та зморшки. Від її колишньої вроди мало, що залишилося. Але при цьому вона посміхалася нам з братом. Не було і дня, щоб вона скаржилася або дорікала. Вона любила нас, а тому трималася, щоб не зламатися остаточно. 

Та тільки випробування у наших життях не думали завершуватися. У 11 років малому почало ставати зле. Постійні епілептичні напади були все сильнішими. Ми з мамою водили його по всіх наших лікарнях, але там тільки знизували плечима.

Потрібно було їхати до столиці, щоб проводити обстеження, але коштів ми не мали. Батько відмовлявся нам допомогти, бо у нього нова сім`я. Народилися близнюки, яких він має забезпечити. Пам`ятаю як кричала на тата, напевно, вперше у своєму житті. Ми ж теж його діти. Артем його син, який потребує любові та турботи. 

Чому тато його викреслив? 

Чому цурається? 

Чому він нас зрадив?

Коли я зрозуміла, що підтримки не варто очікувати, то прийняла рішення, що мушу сама щось зробити. Робота в Україні приносила мені не так багато коштів, а в порівнянні з вартістю лікування мого братика - це були мізерні копійки.