Вулкан для Венери - Устина Цаль

Двоповерховий автобус чекав на авеню Фреда Олсена. Коли Тиміш з Вірою підійшли, вже половина салону була зайнята і люди ще підтягувалися. Екскурсовод стояв біля передніх дверей з бланком, на якому були вписані імена всіх, хто записався у тур. То був чоловік років п’ятдесяти, з вигляду – типовий хіпі. Його рідке волосся з сивинкою було заплетене у хвостик і досягало плечей, широка сорочка балахоном висіла на худющому тілі, а трохи задовгі джинси волочилися по землі. Віра усміхнулася, відмітивши, що стиль чоловіка чимось схожий зі стилем Тиміша.

- Привіт! Як вас звати? - спитав екскурсовод, коли вони підійшли.

- Привіт! Я Віра...

Чоловік пробігся поглядом по бланку.

- Віра Марченко? Ваше місце сімнадцяте, на другому поверсі.

Віра подякувала, подумки подивувавшись, що Геннадій записав її на прізвище Олександра, вона ж ще не встигла змінити документи.

- Влаштовуйтеся, гарної поїздки гарній леді! – додав екскурсовод і усміхнувся.

Його очі блиснули приязними вогниками, і Віра оцінила це за ще один комплімент. Такий погляд чоловіка – схвальний, але не вульгарний завжди означає щиру симпатію і захоплення красою жінки. Вона усміхнулася у відповідь і стала на східцю, але заходити в автобус не поспішала.

- А ви? - спитав чоловік у Тиміша.

- Тім Марченко.

- Так-так, хвилинку… Пам’ятаю, Вас вчора записали. Сорок четверте місце.

Вірі стало прикро, що їхні місця окремо, але по-іншому й бути не могло – напевне ж він сидітиме десь біля Агнес замість її чоловіка. Чи точніше, біля Марі.

Салон автобуса блищав ніби щойно з заводу. Ну, звісно, для таких поважних гостей туристична контора мабуть вибрала найновіший зі свого автобусного парку.

Віра зупинилася біля свого місця і пробіглася поглядом по людях в кінці салону. Марі вже була на місці, сиділа біля вікна, а місце поруч з нею залишалося вільним.

Віра кивнула дівчині в знак привітання і зціпила зуби. Ні, вона не хоче, щоб Тиміш там сидів. Різко розвернулася до нього і сказала:

- Поміняймося, сідай тут, а я піду до Марі.

- Ти хочеш сидіти біля Марі чи не хочеш, щоб біля неї сидів я?

Він склав руки на грудях і звів брови. Віра зрозуміла, що щойно надто очевидно виказала свої ревнощі, тож вирішила, що задкувати і заперечувати немає змісту.

- Не хочу, щоб ти біля неї сидів.

- Тоді попроси мене.

- Не йди до Марі.

- Хіба так просять?

Він потішався. Віра гучно вдихнула і, закотивши очі, попросила ще:

- Може, займеш це місце? Будь ласка.

Тиміш знизав плечима.

- Як скажеш. Я залишуся з тобою. Сідай.

На таке Віра навіть не очікувала, але все ж послухалася, сіла на своє місце біля вікна. Тиміш влаштувався поруч, навіть не кинувши оком в кінець салону, де мав би сидіти.

- Але це місце, мабуть, зайняте, - вголос подумала вона.

- Попрошу помінятися.

Салон автобуса швидко заповнювався, люди заходили і заходили. Переважно то були рідні учасників форуму, для яких, власне, й організовувалася поїздка – щоб не нудьгували. Хоча Віра впізнала й кілька відомих бізнесменів, які, очевидно, надали перевагу екскурсії, а не діловим заходам.

Вона вдивлялася у всіх, хто заходив, і побачила того слизького типа Ніколаса. Він зупинився прямо біля них.

- О, Віро, Тіме, радий бачити!

- Доброго ранку! – відповіли вони майже одноголосно.

- Здається, Тіме, Ви зайняли моє місце, - весело сказав Ніколас.

Тиміш підтиснув губи, а тоді ні сіло ні впало узяв Вірину руку у свою і поклав собі на коліна. Промовисто подивився на Ніколаса і відповів:

- Ви могли б зі мною помінятися? Моє місце сорок четверте. Я хотів би залишитися тут.

Віра округлила очі, переводячи погляд з власної руки на Тиміша. Що це він витворяє?

Ніколас зусиллям волі відвів погляд від сплетених рук «парочки» й кивнув.

- Гаразд, сяду там.

- Як це розуміти? – спитала Віра, коли чоловік пішов.

Вона хотіла відсмикнути руку, але Тиміш не дав, до болю стиснувши пальці.

- Ти ж хотіла, щоб друзі батька довідалися про нас. Чому тепер обурюєшся?

- Тоді я була зла на твого батька… Але зараз… Його тут нема, і постраждає хіба що моя репутація!

- Твоя репутація й без того… - почав Тиміш, але зазирнув у її очі і запнувся. У тих очах знову побачив суміш образи і болю. Хотілося обійняти її, а не говорити образливі дурниці.

Він відпустив Вірину руку і прошепотів:

- Якщо цей Ніколас або ще хтось дивитиметься на тебе як кіт на мишу, я знову візьму тебе за руку і не відпущу.

Он воно що. Усвідомлення того, що Тиміш теж ревнує, заштормило біля серця. Віра не очікувала, що зрадіє цьому, але зраділа. Ледве стримала усмішку і відвернулася до вікна. У грудях гупало.

Усі повлаштовувалися на своїх місцях, і автобус рушив. Через динаміки салоном рознісся голос екскурсовода. Він представився Едуардо і коротко розповів про програму туру – першим пунктом стане мальовнича Зелена лагуна, а тоді буде дві зупинки у парку Тіманфая і обід у ресторані, страви якого готуються прямо на вогні з жерла вулкану. Едуардо повторив одне й те саме почергово трьома мовами – англійською, іспанською і німецькою.

Віра розслабилася і усміхнулася, передчуваючи цікавий день. Тиміш торкався її плечем, і від того якесь особливе тепло розливалося тілом.

- Чому ти вирішив поїхати? – спитала тихо. – Ти ж, мабуть, мільйон разів був у Тіманфая.

- Востаннє – два тижні тому… Але ж з тобою ще не був.

Віра здогадувалася, що Тиміш їздить туди малювати вулкани. Мабуть, він знає парк, та й весь острів, як свої п’ять пальців. Але оце «з тобою ще не був» змусило її серце вкотре калатати сильніше. Якщо він продовжить так говорити, до кінця цього дня Віра не витримає і за… закохається.

Вона вперто переконувала себе, що ще ні, ще не закохана у нього, і молилася, щоб цього не трапилося.

І відганяла думки, що вже пізно про щось там молитися.