Вулкан для Венери - Устина Цаль
Автобус виїхав з Арресіфе. За вікном пропливали чорні поля, подекуди з переливами червоного, а ще – чорне вулканічне каміння, блідо-зелені прижовклі кущики трави і самотні пальми. Ліворуч на горизонті замаячів океан і сховався за будинками. З іншого боку, праворуч від автобуса, горизонт заступали вулкани.
Тиміш відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Віра повернула голову, оглядаючи витончений профіль. Губи, які були такими приємними на дотик. Підборіддя, всіяне дрібними хаотичними цяточками щетини. Ідеально рівний ніс, якому позаздрили б давньогрецькі статуї.
- Подобаюся? – прошепотів Тиміш, не розплющуючи очей.
Видно, відчув її погляд.
«Подобаєшся, раз дивлюся не на пейзажі за вікном, а на тебе», - подумала Віра, але заговорила про інше:
- Чому тоді ти просто не пішов з моєї спальні?
- І щоб ми всі троє залишилися незадоволеними? Нам з тобою треба було випустити пару, а батькові – усвідомити, які дурницю він утнув.
- А чому наступного ранку пішов поговорити з ним?
- То він розказав тобі… - протягнув Тиміш і повернув лице до Віри. – Просто щоб ти розуміла… Я можу тебе ображати, але мені чомусь не подобається, коли тебе ображає хтось інший. Тоді у спальні я це зрозумів.
Віра не знала, як реагувати на його слова. Не сказала нічого, знову мовчки відвернулася до вікна, відчуваючи погляд Тиміша на своїй потилиці.
Через потуги розібратися у своїх і його почуттях вона зовсім забула про головне – завдання Олександра.
Існувало два шляхи повернути Тиміша додому. Перший – закохати в себе і змусити його поїхати за нею. Другий – зробити так, щоб зненавидів. Настільки сильно ненавидів, щоб вернувся задля однієї мети – відсунути її подалі від батька і справ компанії.
Другий шлях був правильнішим і простішим. Злити і розчаровувати іншу людину завжди легше, ніж закохувати. Крім того, обравши перший шлях, довелося б ранити ще й себе. Нічого було навіть сподіватися, що закохуючи Тиміша в себе, вона зможе залишитися байдужою до нього.
З динаміків знову залунав голос екскурсовода, який повідомив, що автобус під’їжджає до Зеленої лагуни, і трохи розповів про це місце. Виявляється, в лагуні за кількадесят метрів від берега океану розташована невелика водойма, зеленого кольору якій надають мікроскопічні водорості. Водойма живиться підземними джерелами і ніколи не пересихає.
Автобус зупинився, і люди почали виходити. Тиміш вийшов першим і подав їй руку.
На місці, відведеному під паркувальний майданчик, стояло ще два велетенські автобуси. Поруч було кілька сувенірних магазинчиків. Ще в автобусі Едуардо попередив, що учасники екскурсії мають сорок хвилин на те, щоб погуляти тут і пофотографуватися, програма довільна.
Люди почали розповзатися, хто швидше, а хто повільніше рухалися в бік лагуни. Віра з Тимішем мовчки пішли за всіма.
Наблизившись до заповідного місця, Віра охнула від побаченого. Візерунчасті чорно-руді скали оточували пляж місяцеподібної форми. Дув вітер, і злі хвилі скажено билися об берег, піднімалися і лягали на чорний вулканічний пісок. Серед того піску, ближче до скал, розташовувалася головна родзинка – озерце з водою нефритового кольору. Воно було продовгастим, метрів зі сто п’ятдесят довжиною.
Люди стояли на узвишші праворуч лагуни, дивилися на озеро, пляж і скали з висоти. Опуститися до водойми не виходило, вона була обгороджена. Можна було хіба що підійти трішки ближче по стежині, так само з обох сторін обгородженій канатами.
- Йдеш? – спитав Тиміш.
Віра глянула, як на стежку посунули всі люди з автобуса, і заперечно похитала головою.
- Краще тут постою.
Він кивнув і, здавалося, теж зібрався лишитися з нею.
- Тіме! – почувся вигук з-за спин.
Віра навіть не озирнулася. То була Марі.
Дівчина матеріалізувалася поруч і затараторила до Тиміша щось про красиві краєвиди. Їй вистачило такту чи розуму, щоб не питати, чому він не сів біля неї, а помінявся місцями з Ніколасом.
Хлопець усміхався, але без всякого ентузіазму, підтакуючи Марі. Дивився на Віру, вона побачила це периферійним зором.
- Прогуляємося туди? – запропонувала Марі Тимішу і кинула на стежку.
- З задоволенням, - відказав він і, словом не обмовившись до Віри, пішов з дівчиною.
Якусь хвилину розчарована Віра дивилася їм у спини, а тоді відвернулася в бік океану. Нахабний вітер пробирав до кісточок, і вона щільніше загорнулася у свій тренч.
Хвилі тут здавалися скаженими, ще більш грізними, ніж в Арресіфе. Віра підійшла ближче до краю узвишшя, на якому стояла. Земля під її ногами мала той же багряний відтінок. Майже як великодні крашанки, згадала вона своє перше враження. Було не високо, але схил виглядав нерівним. Якщо оступитися і покотитися вниз, то точно гримнешся головою об якийсь камінь і… І все.
Вона стояла хвилин двадцять, вдивляючись у хвилі, і не думаючи геть нічого. Це було схоже на медитацію, очищення. Не копатися у собі, не думати, просто дивитися на воду – могутню, безкраю володарку світу.
Ззаду почулися голоси Марі і Тиміша, які, вочевидь, вже повернулися стежкою назад. Вони вирвали Віру з трансу, і вона мимоволі прислухалася. Марі скаржилася, що змерзла, і Тиміш порадив їй піти в автобус. Сказав, що він ще затримається. Віра не поверталася, але зрозуміла, що дівчина пішла. Тиміш підійшов близько, став за її спиною і сказав:
- Відійди, це небезпечно.
Віра мимоволі зіщулилася і наперекір тому, що він просив, зробила крок вперед, стала обома ногами на самому краєчку схилу. Не знала, навіщо це зробила, можливо, бажала підкреслити, що не збирається його слухати і слухатися.
Земля під її ногами порухалася, Вірині очі розширилися від жаху, коли усвідомила, що зараз покотиться вниз. Вона безпорадно змахнула руками і відчула, що ноги їдуть похилою поверхнею.
