Ох і дура ти, Мар'янка - Анна Лященко

- Ні! Я краще так помру, без Вашої допомоги! - Льошка  закочує очі. А я вчасно зупиняю себе від бажання нехай і грайливо, але стукнути його. Не думаю, що це зараз доречно.

- Льош, тобі краще лягти.

- Та я щойно лежав! Ми навіть ніби разом тут валялися. - Льошка продовжує веселитися. Герой. Бажання стукнути його зростає.

- Боженько! У ліжко лягти! А не на бетонну підлогу!

  - Ображаєш, підлога в мене тут мармурова, - обурився Льошка, - але щодо ліжечка, я згоден! Якщо ти запрошуєш! - та підморгнув мені.

Ну все. Зараз я йому влаштую.

Вдаю, що намагаюся стукнути його в живіт, Льошка інстинктивно напружує прес і болісно охає, ніби я його справді вдарила. Мені стає соромно і дуже його шкода.

- Льош, миленький, я не хотіла тобі робити боляче. Ну вибач, га?

Льошка знову демонстративно закочує очі і схлипує:

- Пробачу, тільки коли поцілуєш хворе місце!

Але чомусь відсувається від мене подалі. Напевно здогадується, що наступний удар буде по-справжньому.

Наше пікірування перериває Мишко.

- Ну ви це, давайте Льошку в ліжечко спочатку покладемо, а потім вирішуйте один він там буде або ви вдвох влаштуєтесь.

Тепер вже Льошка вдає що хоче стукнути Мишку. Той демонстративно увертається і починає боксувати у бік Льошки. Хлопчаки, вони у будь-якому віці хлопчаки!
- Ану досить! Обидва! Мишко – додому! Льошка в ліжко!
- Все потрапив ти, братику. З такою не забалуєш! - Мишко співчутливо плескає друга по плечу, і, повертаючись до мене, каже: - Передаю його тобі! Під особисту відповідальність! Якщо буде кусатися, дозволяю надіти намордник!
Льошка демонстративно гарчить, а Мишко сміється і тікає до своєї машини.
- Мар'яно, нам треба поговорити. – Льошка бере мене за руку. І моя ручка потопає у його сильній чоловічій руці.
- Поговоримо! Як тільки ти ляжеш у ліжко. – Намагаюся скористатися нагодою і вдаюся до примітивного шантажу. Льошка зітхає, але схоже сам розуміє, що йому справді краще лягти. Чи піддається на шантаж?
У будь-якому випадку, мета досягнута - Льошка вирушає до своєї спальні. А я – до його домоправительки, Надії Василівни, з проханням приготувати курячий супчик для Олексія Олександровича.

Олексій

Вона мене погрожує... І помру я у розквіті років... І наш син ніколи не побачить батька... Стоп! Адже ми з Мар'яною так і не обговорили її вагітність.
А ось і вона!
- Льоша! Їсти! - покликала мене наче я один із її звірів. Треба, напевно, звикати до такої манери спілкування.
- А «кіс-кіс» де?
- Ну, якщо сховаєшся під ліжком або на шафі, буде тобі кіс-кіс. І не тільки!
- Та мені й тут непогано. Можна я в ліжечку залишусь?
- Можна, тільки поїсти. Надія Василівна супчик тобі приготувала.
- Мар'яно, нам треба поговорити.
- Поговоримо. Коли їстимеш.
Робити нічого, доведеться підкорятися. Я не в тому стані, щоби сперечатися. Але я їй все пригадаю! І супчик, і ці командирські замашки. Потім, коли вона лежатиме піді мною і стогнатиме, благаючи увійти до неї…
Дідько, картини оголеного Мар'яниного тіла мелькають у мене перед очима.
Струснув головою, відганяючи видіння.
Поки що більше, ніж на фантазії, я не здатний. Ну що ж, гадаю супчик це не погана ідея. Принаймні – посильна.

Мар'яна

Кіс-кіс йому! А очі як у кота що нашкодив! І не знаєш навіть, чого більше хочеться – сметанки йому налити чи рушником огріти. Бачу, про що думає! Все ж на обличчі написане! Очами роздягає і пестить, так що самій нестерпно стало. Зараз би сама на нього накинулася, забувши про всі пристойності. Так і осідлала б його, лежачого. Без жодних прелюдій.

Але не сьогодні, бачу, як морщиться при кожному русі, коли думає, що я не дивлюся на нього. Добре його менти там доклали, схоже. Але якщо лікарі відпустили, значить серйозних пошкоджень немає. Потрібно просто кілька днів почекати...

- Мар'яно, нам треба поговорити про твою вагітність. - Льошка починає розмову, на тему, що явно турбує його. Ну що ж, рано чи пізно нам доведеться про це поговорити.

- Льоша, тут нема про що розмовляти. Я розумію, що тобі зараз не до дитини. Та й навряд чи виховання дітей входить до твоїх планів. Але я робити аборт не маю наміру. Тож давай просто не будемо торкатися цієї теми? Добре? - намагаюся говорити спокійним голосом, як про щось буденне. Бачу, що Льошка починає закипати. Прикрив очі, дихання наче спокійне. Навіть занадто… І тільки ніздрі, що роздуваються, і вени, що здулися на шиї, видають його напругу. Я чула скрип зубів чи мені це здалося?

– Мар'яно. Краще помовчи!! - нарешті вибухає Льошка. Тепер він виглядає вже не як домашній котик, а як справжній тигр – розлючений і небезпечний. Але чомусь я його не боюся. Незважаючи на спроби Ісматова очорнити Олексія, я ні на мить не боюся його. - Мар'яно, я теж не хочу, щоб ти робила аборт. Це не безпечно. І я визнаю цю дитину.

Льошка видавив із себе ці кілька слів і замовк. Але це зовсім не те, що я сподівалася почути!

- Ну що ж, поговорили та визначилися. На добраніч, Олексію.

- На добраніч, Мар'яно.

Намагаючись не розплакатися, швидко виходжу з його спальні і прямую до відведеної мені гостьової кімнати.

Олексій

«Мар'яно, я також не хочу, щоб ти робила аборт. Це не безпечно. І я визнаю цю дитину».

Нічого більш ідіотського я сказати не міг. Напевно треба дуже довго думати, щоб сказати жінці щось образливіше. Жінці, яка явно чекала на щось більше. Причому цілком заслужено.

А з іншого боку. Ну не одружитися ж мені з нею! Шлюб по зальоту! Класика! Улюблена тема жіночих романів.

Мені Мар'яна подобається. З нею завжди можна поговорити, вона вміє підтримати розмову на різні теми. Але це ще не причина одружуватися. Хоча причина і більш вагома є. І росте…