Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Олександра та Ірина — мої дві подруги, з якими я знайома з першого курсу банківської академії, куди мене змусив піти вчитися тато. І хоча після другого курсу мені довелося перевестися на заочне відділення через часту зайнятість на подіумах, але спілкуватися з дівчатами ми не припинили.

Бачимося, звичайно, мало, але телефонуємо одна одній принаймні раз на тиждень постійно. Розповідаємо про все, що коїться, ділимося найпотаємнішим. Дівчата зараз відпочивають у Стамбулі, тому наша розмова відбувається через відеоконференцію.

Беру в руки дві невеликі гантелі та починаю робити присідання.

Олександра найжвавіша з нашого тріо. Вона вирішує все без вагань чи страху. Змінити життя на триста шістдесят градусів для неї не є проблемою. Зірватися з місця та поїхати на вихідні за тисячу кілометрів до хлопця, якого знає від сили місяць, їй раз плюнути. Стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом, купити квитки в іншу країну та сісти за годину в літак, викреслити людину з власного життя за добу — це лише мала частина того, що здатна здійснити ця шалена дівчина.

Іра, на відміну від Олександри, м'якша та спокійніша, хоча періодично й вона починає жваво сперечатися з усіма навколо на абсолютно будь-яку тему. Часто готова дати людям другий шанс та вміє з легкістю прощати, але лише один раз. Якщо хтось підриває її довіру вдруге, то така людина назавжди зникає з кола спілкування Ірини.

Відклавши гантелі убік, я лягаю на килимок та починаю качати прес.

— Олександра, ти чого так одразу налетіла на Кароліну? Втеча — це найпростіше, що можна зробити. Але навряд чи з цього буде сенс. — Іра хмурить чоло та штовхає подругу в засмагле плече. — По-перше, Ліна кохає Назара. По-друге, її чоловік одночасно і її менеджер, а тож навіть розлучившись, вони не перестануть бачити одне одного.

— Менеджера можна звільнити.

— У Горського чималі зв'язки. Якщо з ним розійтися на ножах, то скло в туфлях, яке Каро сипали суперниці, може здатися дитячими витівками.

— Нехай спробує. Ми такий галас піднімемо в пресі. Ще  й до суду на нього подамо заяву!

— Гей, дівчатка, — зупинившись на половині підходів, намагаюся перекричати подруг, що голосно сперечаються. Хапаю телефон із підставки та кричу в мікрофон. — Дівчата! Ау! Схаменіться. Назар не зробить такого. Ніколи. Не вигадуйте. — Змахнувши з мокрого чола піт, я тягнуся за пляшкою води. — Згадайте мене два роки тому. Він давно міг зачинити мені двері до глянцю. Але не зробив цього ні тоді, ні тим більше зараз, коли вклав у мою розкрутку чимало грошей.

— О, ти була ще тим монстром, — вигукує Олександра, — Хотілося тебе придушити.

— Шура! — невдоволено зиркнувши на подругу, Іра повертає камеру на себе. — Кароліна, не смій зациклюватися на тому періоді. Тобі було дуже погано, всі це розуміють. Хвороба мучила тебе, тому ти зривалася на оточенні.

— Іро, я згодна з Сашею. Я справді була чудовиськом. Не уявляю, як Назару вдалося вистояти та не покинути мене тоді. Зв'язався із психічно неврівноваженою молодою дівчиною на свою голову та терпів усі її викрутаси стільки часу. Я сама себе готова придушити, як згадаю, що робила в той час.

— Каро, але це аж ніяк не виправдовує зраду, — перебиває мене Олександра. — Ви були у шлюбі, коли він спав з тією білявкою.

— Я сказала йому, що все скінчено та втекла. Я чудово розумію, чому він це утнув.

— І що? Не шукай йому виправдання, Кароліна. Штамп у паспорті стояв на той момент? Стояв. Значить, він не мав права стрибати в чуже ліжко.

— А-а-а-а, — стогну я з закритим ротом, падаючи назад на килимок. — Я не знаю, що робити, дівчатка. Насправді не знаю. Ще й ця дитина спокою мені не дає. Що якби він справді був сином Назара? Я б померла на місці.

— Ми підтримаємо тебе в будь-якому разі, — через хвилинну паузу заспокійливим голом мурчить Іра.

Саша навпаки невдоволено стискає губи та мовчить. Вона має ще кілька різких речень у запасі, але навряд чи я готова зараз їх почути. Саме тому ми з нею лише перекидаємось короткими кивками голови.

— Дякую вам, крихітки. Ви як завжди найкраща жилетка для того, щоб виговоритися. Мені час бігти в душ та їхати на інтерв'ю зі «СтарПіпл». Я ж тепер зірка.

— Тримай хвіст пістолетом, Ліно. Дзвони, якщо щось не так буде. Не пропадай.

Надсилаю дівчаткам повітряний поцілунок та вимикаю відео зв’язок. Біжу в душ, щоб змити з себе липкий піт та збиратимуся на зустріч.

Крім зволожувального крему, більше нічого на обличчя не мажу. Підбір образів для майбутньої фотосесії вимагає чисельних перевдягань, тож не хочеться забруднити дорогий одяг своїм тональним.

Дістаю улюблене трикотажне плаття кармінового кольору, вішаю шкіряний пояс на талії. Застібаю блискавку на масивних чорних черевиках та хапаю сумочку. Роблю пару пшиків улюбленої води для тіла навколо себе та підфарбовую губи прозорим блиском.

Сівши в таксі, пишу Назару, що вже в дорозі до студії Дерзького. Чекаю, що він надішле хоча б маленький смайл у відповідь. Але минає пів години, таксист встигає довезти мене до пункту призначення, а моє повідомлення так і залишається непрочитаним.