Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Ти, князю, — казав Ростислав, — для всіх нас, молодших, мов отець рідний, і мали б ми давно вже з'єднатися, бо молоді ліпше розуміють один одного, між ними повинна бути здруженість і не повинні вони зупинятися навіть перед усуненням старших своїх, коли того вимагає земля наша й люд. Будь нам усім отцем, хоч ти й брат для нас, рівний з нами.

— Всіх нас старіший отець твій, — відповідав Ізяслав, — та з нами не вміє жити. Хочу управитися з ним миром або бранню. Бог послав тебе, князю, і свята Богородиця. Не стану вмовляти тебе, щоб ішов зі мною на Суздаль, а дам тобі городи бозькі1, постережеш землі Руської, поки буду в Заліссі, а йти туди мушу, бо князь Юрій чинить зло Новгороду, переймає новгородські дані для Києва, мов тать або ушкуйник волзький. Чи пристаєш, князю, на се?

Ростислав урочисто схилив голову й тримав її так час, саме достатній для того, щоб Ізяславове серце вдовольнилося покорою; тоді князі обнялися, тричі поцілувалися і стоячи попливли до берега, де коло Ізяславового шатра ждали їх всі можні й важні.

Отець Іоанн, для такого випадку прибраний в негнучкі від золотого шитва шати, підніс князям хрест для цілування і, звертаючись, видимо, до неприсутнього, але сущого, сказати б, навіть всюдисущого Долгорукого і до його союзників малих і великих, виголосив гнівливе слово пастирське, яке, через простакуватість Ізяславового священика, можна було обкрутити і сяк і так, стосуючи його як до самого Долгорукого, так і до тих, хто зазирав до заволохатілого рота ієрейського:

— Соромтесь же ви, що ворогуєте на браттю вашу і одновірців своїх! Жахніться і плачтеся перед Богом, інакше втратите славу небесну за саме лиш своє злопам'ятство! Ви слова братові не можете стерпіти, за малу обиду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою браттю.

І тут Ізяслав навіщось знову став повторювати те, що вже казав осібно Ростиславові та Давидовичам. Може, хотів, щоб кожен чув про кожного, сподіваючись, що слово княже від цього буде міцніше? Ростиславу сказав те саме, що перед тим у лодьї:

— За всіх нас старший отець твій, та не вміє з нами жити. А мені дай боже вас, браття своє, і весь рід свій мати в правді, як душу свою. Коли отець тобі волості не дав, так я тобі даю.

На що Ростислав, трохи подивувавшись у душі, але не втрачаючи своєї поважності, теж повторив уже сказане:

— Прийшов я сюди, доручивши себе Богові та тобі, бо ти старший за всіх нас серед онуків Мономахових. Хочу трудитися за Руську землю й коло тебе їздити.

Тоді настала черга Давидовичів, які до цього стояли мовби свідки супроти Ростислава, а тепер мали свідком його проти себе.

— Ось брат Святослав і племінник його не приїхали сюди, — докірливо мовив Давидовичам Ізяслав, — а ви всі клялися мені, що, хто буде на мене злий, на того вам бути разом зі мною; стрий мій Юрій з Ростова зобижає мій Новгород, дані в новгородців повіднімав, по дорогах проїзду їм немає. Хочу піти й управитися з ним або миром, або раттю. А ви хрест цілували, що будете разом зі мною.

Відповів йому Володимир Давидович те, що вже Ізяслав од них чув, але тепер хотів почути ще раз, уже при синові загадково-загрозливого Долгорукого:

— То нічого, що брат Святослав і племінник твій не приїхали, однаково ми тут, а ми всі клялися, що де твої будуть обиди, там нам бути з тобою.

— Любо мені се чути, — просльозився Ізяслав. — Отак збратаними в Божій вірі задля землі Руської та християн, як тільки стануть ріки, підемо всі на Юрія. Я через Смоленськ і Новгород, брат мій Ростислав з Смоленська, ви всі, браття, з землі вятичів, а всі зійдемося на Волзі коло устя Медведиці, звідтам рушимо на Ростовські землі.

— Негоже мені, князю, виступати супроти рідного отця свого, — з гідністю мовив Ростислав. — Готов єсмь служити тобі скрізь, а тут звільни мене, отче-брате.

Ізяслав при всіх обійняв і поцілував Ростислава за такі благочестиві слова.

— Дам тобі ті городи, що держав колись Святослав Всеволодович, — перехрестився він, — Котельницю, Межибоже та Бозький. Іди в Бозький Город, побудь там, постережи Руську землю, поки я сходжу на отця твого і помирюся з ним або якось інакше з ним управлюся. Ще хочу вклонитися тобі за те, що велику послугу зробив мені, порятувавши з неволі моїх вірних людей, і привіз їх до мене, хоч і немічних видом, та живих, хвала Богові. За це віддячиться тобі, князю, ще й на небі. Тепер, лікарю, коли й підеш знову в суздальську землю, то вже не так зопалу й без прикриття, а при моєму боці й з Божою поміччю.

— Сподіватися хочу, — сказав Дуліб, — що увільниш нас, князю, від цього походу. Надто тяжкі спогадування про суздальську землю маємо, аби ще раз там опинятися, та й немічні ще з Іваницею для далекого походу. Посидіти б нам у Києві та набратися сили.

— Коли так, то поїдете до мого брата князя Володимира, будете на княжому дворі. Тим часом побудь з нами, лікарю. Сподіваюся, не станеш відразу вирушати в дорогу? Бо ж квапився минулої осені, а куди? В поруб? А в порубі як? Може, розкажеш князям та дружині?

— Самі в поруби кидаєте людей, то мали б знати, що воно й до чого, — Дуліб пограв жовнами. — Мабуть, у тебе, князю, не один сидить у Києві?

— Про це знають мої тисяцькі та восьминники. Я ж коли й знаю, то про людей значних. Сидить новгородський єпископ Ніфонт. А за що? Бо спротивився Божій волі, не захотів митрополитом Климента, сіяв смуту й розрух, намовляв люд до непокори, і звідки ж намовляв? З церковного амвона! Кожен, хто сидить, знає, за віщо. Ти знав, лікарю, і Ніфонт знає.

— А князь Ігор? — спитав Дуліб.

— Те вже минуло. Брати його цілували хрест, що забудуть про все. Така була Божа воля, що збунтувалися кияни і вбили нашого брата.

— Перед тим кидав ти його в поруб, князю.

— Йшлося про стіл київський і про Божу волю. Задля Руської землі прийшов я в Київ. — Ізяслав перехрестився.

— Ми ж з Іваницею виконували твою волю. Тепер дозволь нам бути вільними. Поїдемо до Києва ще сьогодні, хоч і знесилені до краю. За дозвіл твій жити на Мстиславовім