Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Вечеряли на тому самому дубовому пеньку, що тоді обідали. З нагоди повернення своїх давніх знайомих і «їхнього, сказати б, порятування від загибелі Кричко роздобув пива і смаколиків київських. Іваниця, розвеселений поверненням і думкою про зустріч з Ойкою, пробував дратувати господаря:
— Маєш ремесло в руках, а хижа дірява. Чи тебе не стане на добрий дім дубовий, теплий та світлий? Тоді б пожили в тебе довше, а так он мій лікар хоче втікати до Києва.
— З хоромами боярськими не позмагаєшся однаково, а жити можна. Тоді й думаєш: а навіщо? Жони немає. Сина, вважай, украли.
— Знайшовся твій син, — спокійно сказав Дуліб, витираючи рота. — Іваниця й знайшов. Щоправда, повівся з ним не вельми ґречно.
— Я ж не знав. Трохи потрусив його. Легенько так. Бо дуже хлопець упертий і не можна видобути з нього й слова. Ну, то взяв його за комір.
— Де ж він? — Кричко намагався вдавати спокій, але це в нього не виходило. Зраджував голос, зраджували своїм дрижанням руки, зраджувала напруженість, з якою ждав відповіді.
— Тим часом у Суздалі, — сказав Дуліб, — але може бути й у Києві невдовзі. Син твій чоловік вельми вчений. При самому князеві Андрієві, синові Долгорукого, дієписцем.
— Навчився в монахів. Спокусили вони його чи то хлібом незаробленим, чи, може, й ученням. Бо цікавий змалку був до всього.
— Такий і зостався.
— Та мені до нього байдуже. Він про батька забув, забув і я про нього.
— Не забув, — заспокоїв Кричка Іваниця. — Як я його труснув та спитав, чий він син, та пригрозив батьком, то й злякався одразу. Ти не все ще знаєш. Хай тобі Дуліб скаже.
— А що, лікарю?
— Не хотів казати, та вже почали, то треба й до кінця. Гнали ми слід за вбивцями аж у Суздальську землю, і одним з тих ймовірних убивців мав бути, виходить, твій син Силька, колишній прибрамний з монастиря святого Феодора.
— Силька? Не звався ніколи так паскудно! Був Михликом.
— В монастирі названо Сильвестром, а звуть Силькою. Підозру ж на нього кинув сам ігумен монастирський Ананія. Тоді ще не знали, коли були в тебе, що то твій син. Однак усі наші підозри виявилися намарними. Ні Силька, ні Кузьма Ємців не винні в убивстві, спроваджено нас аж в Залісся лиш для того, видати, щоб упала тінь на князя Долгорукого, за це поплатилися ми з Іваницею, просидівши половину зими, весну й літо в порубі і щастям визволившись звідти. Тепер прибули знов до Києва, але вже не станемо шукати вбивців. Знаємо тепер з Іваницею, чого не хочемо. Але ще не зможемо, мабуть, сказати, чого ж хочемо в цьому найбільшому й найславнішому городі.
— Це ти не знаєш, лікарю! — вигукнув Іваниця. — Я ж знаю вельми добре.
— Теж не знаєш. Тобі лиш здається, ніби знаєш. Згодом переконаєшся, що то не так. Коли й знає хто, то це наш хазяїн. Він прив'язаний до своєї роботи, в ній — усе його життя. А нам судилося мандрувати від одної душі до другої, від одного серця до іншого, коли ж затримуємося надовго, то це не завжди виходить для нас на користь. Однак у Києві маємо побути довший час. Не захотіли ми з Іваницею їхати на княжий двір, не станемо проситися й до якогось з бояр київських, а десь пошукаємо притулку.
— Та живіть у мене! — Кричко був усе ж таки радий, що син його, хоч і відірваний од батька, може, й назавжди, не замішаний був у злочині, бо якому батькові хотілося б мати сина злочинця? — Тут вам тихо й спокійно. Наберетеся сили, пообстригаєте свої бороди, станете схожими на людей. А до Києва то хоч щодня можна. Сів на коня — і вже ти на торговиці чи там де.
— Згодом треба нам буде поселитися в самому городі, — сказав Дуліб, — бо однаково події складуться так, що примусять. Тим часом скористаємося з твоєї гостинності. Все тобі буде відшкодовано. Не скажу ким, бо ще не можу цього зробити. Не знає навіть Іваниця.
— Оце ж! Воно мені тепер усе ні до чого, раз я тут і можу дивитися на оту траву, що довкола! — Іваниця потирав задоволено руки, він відроджувався й пробуджувався до колишнього життя набагато швидше й охочіше, ніж Дуліб.
Тиждень чи й більше прогайнували вони в неробстві, в спанні, в об'їданні, їздили в Київ на торговище, де Дуліб придбав для обох одіж на зиму, вибираючи не дуже вишукану, але й не бідну, бо становище вимагало гідності навіть в одягові. Іноді приїздили вночі якісь люди, привозили Дулібові то його пергаменти, що їх мережив ще в Суздалі, то якісь грамотки, то шкіряні суми з сріблом і золотом на видатки, Іваниця чи й чув тих гінців. Міг вважати, що то від князя Ізяслава, не дуже задумувався над тим, який саме князь опікується ними, бо мав свій клопіт: Ойку. Ждав її щодня й щоночі. Кілька разів намагався вирватися до Києва самотою, але Дуліб стеріг його пильно; коли ж разом їздили до города, то й там не відпускав від себе Іваниці, не дав йому жодного разу бодай проїхатися побіля двору Войтишичевого.
Ночами Іваниця не спав, лежав з розплющеними очима, благав мовчки: „Прийди! Прийди! Чому не йдеш?“ Не міг збагнути. Як же так? Тоді сама знайшла, нікого не питаючи, довідалася, де вони, відчула серцем своїм, прибігла вночі, лишила сліди босих ніг на примерзлій траві почайнинської луки, лишила ті сліди в його серці, а тепер, коли він так жде її, коли стільки місяців у смердючій суздальській темниці марив нею, сподівався на зустріч, як на рай небесний, тепер вона не йде, не відчуває його близькості, не подає ніякого знаку? Як же так? І чому?
Іноді поривало його втекти від Дуліба, покинути його, зникнути назавжди, стати знову тим, ким був, але стримувався, бо ким він був? Ніким? Ніде й ніким. Вуглярем І або смолокуром? Ходити в просмоленій ряднині, жити в лісових нетрях, слухати виття звірів та безжурні посвисти птаства? А тут, хоч як воно іноді гірко, набирається він коло Дуліба розуму і щоразу відчуває, як пробує впливати на дії світу довколишнього. Виходить так, що чоловік розумний на все може впливати. На все, та не на Ойку!
Вже почалися перші нічні приморозки, трава вкривалася сивизною, горіла білими застиглими сльозами при
