Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Сидіти далі для Іваниці стало нестерпним. Втратив надію, що прийде сюди Ойка, вже не вірив у це, все йому збайдужіло, готов був їхати куди завгодно, хоч навіть повертатися в суздальські землі, не лякаючись і того, що знов жде їх там поруб, а то й ще щось лихіше,
Та й сам Дуліб виявляв виразний намір перебратися від Кричка в інше місце, але не шукав аж так далеко, як Іваниця, а за порадою Кричка ж домовився в Києві з чоловіком на ймення Стварник Прокіп, що той віддає половину свого дому, який не відзначався розкошами, але й не належав до найбідніших. Стварник зі своїми чотирма синами робив хоромну обставу для бояр, купців а то й для самих князів. Мав повний двір розмаїтого дерева, все тут пропахло живицею, все мовби світилося, як тонка стружка; хазяїн з синами невтомно стругав, цюкав, стукав, приїздили вози, забирали готове, привозили нове дерево, по двору металися голоногі жінки, які знай варили їжу, прали сорочки, шили й латали для чоловіків; це був такий самий Київ, як і там, унизу, на Гончарівці, на Кожум'яках, на Оболоні; аж диво брало, що тут, серед чванистих бояр, серед нероб дружинників, серед пиховитих ієреїв можуть втулитися оці непосидющі, клопітливі, веселі люди з золотими руками.
Сам Стварник, невисокий, міцно збудований, світло-бородий чоловік з співучим голосом, теж сподобався обом, і Дулібові, й Іваниці; він не запобігав перед ними, але й не виявляв зневаги, не хизувався своїм умінням, цінуючи не лише своє, а й те, що може вміти кожен. Дулібові та Іваниці відведено було дві повалуші й світлицю, де лікар, коли б захотів, міг приймати своїх хворих а чи й влаштовувати обіди для гостей, бо до такого чоловіка мали б приїздити гості не з самого лиш Києва, а й з інших городів. Так гадав собі Стварник, накручуючи на палець світлу свою бороду, показуючи Дулібові світлицю, не питаючи ні про плату, ні про те, як довго мають вони намір тут затримуватися.
— Знаю Кричка, він мені поганих людей не пришле, — сказав, коли Дуліб спробував запевнити його, що клопоту йому не зроблять надмірного.
— Дуліб лікар прибічний у самого князя Ізяслава, — сказав гордовито Іваниця. — Могли б і на княжому дворі жити, та не хочемо.
— А-а, — позіхнув Стварник, — воно кому як. Та добре вам тут буде, це вже так.
Тут Дуліб вже міг об'явитися. Він навіть змушений був об'явитися, щоб не викликати підозр, бо князь Ізяслав, мабуть, повідомив свого брата Володимира, якого полишив у Києві замість себе на той час, поки ходитиме в Суздальську землю, і молодий Володимир міг би занепокоїтися, що лікар княжий не дає про себе звістки.
Тому Дуліб написав грамотку до Володимира про те, що, коли треба, то можуть його завжди знайти на дворі в Стварника, де він замешкав і має намір діждатися повернення князя Ізяслава.
Грамотку повіз Іваниця. Вперше їхав сам вулицями Києва, вільний, як бувало колись, коли користався в Дуліба цілковитим довір'ям у всьому, бо тоді ще лікар не страждав тою підозріливістю, яка переслідувала його після Суздаля, — інакше Іваниця ніяк не міг пояснити його поведінки.
Власне, везти ту грамотку й не було куди, бо двір Мстиславів — он він, лиш проїдь Володимирові ворота та отой осоружний монастир святого Феодора. Для годиться Іваниця, вручивши грамотку отрокові, поштовхався трохи серед люду на Бабиному торжку, хильнув для покрепи стоялого меду з барильця в якогось веселого ситника-медовара, тоді ступою поїхав у напрямку до Софії, звернув у боярську вулицю, спинив коня коло Войтишичевих воріт, без вагань стукнув раз і вдруге, не злазячи на землю.
В щілину визирнуло чиєсь око, вмить оглянуло Іваницю, його коня, запримітило срібні прикраси на вуздечці, не поминуло увагою й недешеве вбрання Іваницине, бо брама трохи розхилилася посередині, саме так, щоб показалася бородата, невмивана від дня народження мармиза й поспитала:
— Тобі чого?
— Мав би поштивішим бути, свине безшерста! — незлобливо мовив Іваниця, граючись канчуком.
— А я поштивий. Чого стукаєш-грюкаєш?
— Дівку хочу бачити.
— Які тобі дівки? Це двір воєводи Войтишича.
— Знаю. Був тут. З самим воєводою твоїм пив. Нині не хочеться. Дівку хочу побачити. Поклич.
— Ось би тобі показав дівок, аби не ліньки.
— Ойку знаєш? Ємцеву. Покличеш — матимеш шмат срібла. Не покличеш — дурнем будеш.
— З коня зсядь, дурню. Побачать, — відразу злагіднів прибрамний невмивака. — Або від'їдь трохи, поки я пошукаю ту дівку. Десь гасає, як чортиця. А не збрешеш за срібло?
— Держи, — вклав йому срібляника в руку Іваниця. — Не маю боярської звички. Не брешу ніколи.
Той зник, а Іваниця поїхав вулицею далі аж до Бориславового двору, тоді вернувся назад, але Ойки не було, не чутно було й того невмиваки, може, й обдурив, забравши срібло й принишкнувши по той бік брами або ще й покликав на поміч своїх друзяк, щоб віддухопелили, коли що, нежданого зальотника.
Ойка з'явилася, звідки й не ждав. Бігла з другого кінця вулиці, куталася в своє біле козиняче хутерко, знов була боса, так ніби лиш учора він бачив її, тільки й того, що губи її ніби розповніли, стали соковитішими, яскравішими. Та чи й помітив ті губи Іваниця? Він найперше побачив босі ноги Ойчині, мало не звалився з коня назустріч дівчині, став безпорадний і розгублений, зміг лише вимовити:
— Знову боса?
— А що тобі? — зухвало крутнулася вона перед ним, і він зрозумів, що немає йому віднині життя ніде в світі, окрім оцієї незбагненної дівчини.
— Здрастуй, — гублячись дедалі більше, сказав Іваниця.
— Здрастуй.
— Аж не віриться, що знову бачу тебе.
— Зате мені віриться. Давно вже знають про вас.
— Що ж знають?
— А все.
– І те, що ми в Києві?
– І те.
– І ти знала?
– І я.
— Чом же? — він хотів спитати: „Чом же не прийшла туди, до Почайни?“, але не наважився, тільки поворушив
