Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Та надвечір прискакала передня сторожа Ізяславова і закричала в немалій тривозі, що тим берегом Остра підходить до Городка якась дружина, може, й сам Долгорукий.

— Спитали, хто такі? — вискочив з шатра Ізяслав, про якого можна було казати будь-що, але всі сходилися на тому, що народився воїном і в поході почувається набагато вільніше і ліпше незрівнянно, аніж коло своїх чотирьох Микол або ж забрезклої княгині, принцеси з германського імператорського роду, виснаженої незвичними руськими холодами і постійним перебуванням у безкінечних згадуваннях про вищість германського духу й міць імператорів, її прославлених предків, серед яких було чимало славетних зарізяк, але жодного, хто б просидів життя на лаві для трапезування або пролежав у пуховій постелі коло теплої жони.

— Погукали ми: «Хто такі?» Відповіли нам: «Суздальці». Ще ми полаялися трохи, тоді кинулися сповістити тебе, князю.

— Сповістити, сповістити! — перекривив дружинника Ізяслав. — Коли йде ворог, з ним треба битися, а не втікати до свого князя! Гук битви миліший моєму серцю, аніж ледачі слова про те, про що й самі не відаєте! З чим прийшли, і що маю гадати?

Дружинники похнюплено мовчали, урочистість цього зелено-золотого осіннього дня була зведена нанівець, але хоч як гнівайся і хоч які слова проголошуй, а десь тим берегом наближається в цей час ворожа дружина з червоними круглими щитами під знаком лева, готового до пострибу, а також під знаком лука з виціленою в землю стрілою, що не завадить суздальцям при потребі послати свої гострі стріли проти нечисленної київської дружини і чернігівців, які те й знали, що ламали своє слово, метаючись поміж одним та другим великим князем.

Щастя, хоч розділяла супротивників річка. Хай не широка, але достатньо глибока, щоб затримати суздальців на той час, поки Ізяслав або ж залаштується до битви, або відступить без ганьби й неслави, хоч відступ завжди так чи інакше несе неславу.

Врятували Ізяслава два верхівці, що зродилися не знати й звідки, десь, видно, перепливли на конях Остер, бо ще стікала по кінській шерсті вода і в самих вершників чоботи й порти були мокрі, як хлющ. Коли б не вода на конях і на вершниках, то можна б прийняти їх було за примари, — так зненацька вони зродилися, мовби й нізвідки, і такий страшний мали вигляд: худі, оброслі сплутаними бородами, крізь які ледь прозирало бліде, виснажене тіло, ніби в мерців або великомучеників, або в утоплеників, добре вимочених у воді. Кінна сторожа враз обскочила вершників з усіх боків, мечники, що стояли коло князівського шатра, вихопили з піхов свої мечі, але тих двох ніщо не стримало, вони спокійно їхали далі, тоді, не дбаючи про своїх коней, злізли на землю і пішли до Ізяслава, непевно ставлячи ноги, хитаючись, так ніби ось-ось мали впасти й сконати коло ніг у князя. Ізяслав безпорадно озирався, хотів був розгніватися, та не встиг, бо один з тих привидів заговорив, звертаючись, здається, до нього, хоч і без належної поштивості:

— Ось і повернулися до тебе. Здоров будь, князю.

— Здорові будьте, — ще не скинувши з себе розгубленості, відповів Ізяслав. Хотів спитати, хто такі будуть, але той випередив князя, бо сказано вже, що не володів належною поштивістю, спитав не без насмішкуватості в голосі, хоч і де б там взялася насмішкуватість у такому хирлявому тілі:

— Чи не впізнаєш?

— Не впізнаю? — недбало сковзнув по них своїми золотушними очима князь. — Кого я не впізнаю? Чому б мав упізнавати? Хто такі й чого вам тут треба?

— Дуліб я, твій лікар прибічний, — сказав той дивний чоловік. — А це — Іваниця.

— Ти лікар? Дуліб? З нами хресна сила і свята Богородиця! Живий?

— Коли не вмер, то живий.

— Де ж був так довго?

— Куди їздив, там і був.

— У Долгорукого?

— Там.

—  І повернувся?

— Стою перед тобою.

Ізяслав перехрестився. Був сам собою завжди й скрізь. Насамперед мав виказати свою побожність і сердечну скруху…

— Застерігав я тебе, сину мій! І втримував від необачності. Не послухав мене. Міг би й навіки там зостатися.

— Міг.

— Але радуюсь, що вернувся цілий. Гей там, дайте гостям меду! Відведу тобі шатер окремий на вас двох. Переодягнетеся. Зігрієтесь.

— Дяка. В порубі звикаєш до всього.

— Кинув вас Долгорукий у поруб?

Ізяславові кортіло поспитати, що ж виїздив Дуліб, окрім свого сидіння в порубі, але гідність князівська не дозволяла, та й знав уже про грамоти до митрополита Климента і єпископа Онуфрія. Дуліб відразу задовольнив цікавість князеву, сказавши:

— Кинуто нас до поруба за несправедливе звинувачення проти князя Юрія, бо ніщо не ствердилося на цілковитий наш сором і ганьбу.

— Переконався в цьому? — суворо поглянув на нього Ізяслав.

— Стоїмо перед тобою, хіба не досить нашого вигляду самого? Мали час і змогу подумати про своє зухвальство й глупоту.

— Як же визволилися?

— Не маєш до нас довіри, князю?

— Питаю з співчуття, бо серце мені обливається кров'ю і душа крається від болю.

— Сиділи б там і до смерті. Визволив нас князь Ростислав, їдучи сюди з дружиною.

— Син Юріїв?

— Так.

— Супроти волі отця свого пішов?

— Князь Юрій був на той час у Берладника, а Ростислав часто навідував мене в порубі, радився зі мною, розпитував про тебе. І коли наспів йому час іти сюди на поміч Ольговичам, то випустив він нас із поруба і взяв з собою. Гінці наздоганяли нас кількаразово з велінням Юрієвим відправити в'язнів назад до Суздаля, та князь Ростислав не послухався.

Дулібові та Іваниці подано чаші з медом. Вони пили повільно, чи то смакували напій, чи то навмисне затягували час, випробовували терпіння Ізяславове, хоч хто ж не знав про нетерпеливість князеву.

— Покличу Петра Бориславовича, — мовив князь. — Треба записати все, лікарю. Коли йдеться про князів, то кличемо в свідки також нащадків. Ти обезневинив князя Юрія, полегкість це не лише для мене, але й для історії цілої. Радуюся вельми, Дулібе, і дивуюся, що стрий мій відплатив тобі невдячністю.

— Не треба Бориславовича, — відірвався від чаші Дуліб, — нічого не треба писати, сам усе запишу, князю. Та й не про се нині слід вести мову, то вже справи минулі. Тебе ждуть нові. Прибули ми до тебе вже й не як твої слуги і не як визволені з поруба, а передовсім послами від князя Ростислава. Чи згоден нас вислухати?

— Вже слухаю. Великий дар зробив мені князь Ростислав, коли випустив вас з поруба й повернув до мене.

— Не про це йдеться. Хоче Ростислав прийти до тебе як син.

— Обійми