Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Так, лікарю дорогий, стокротно так, — засміявся з Дулібового приниження Ізяслав. — Але хочу вважати й далі тебе своїм прибічним лікарем і знайти в Києві після свого повернення. Коли ж не хочеш тут затримуватися, то ось тобі знов моя золота гривна, щоб розчинялись перед тобою всі двері й стояли отвором усі брами, сину мій! Не кажу щасливої путі, бо ніщо не стане на заваді вам у цій землі, над якою спочила Божа благодать і мудрість.
Так вони знову поїхали від цього князя, що мав досить розповсюджену серед можних звичку робити одне, а казати зовсім інше, і супроводжував їх повільний дзвін з Остерського Городка, куди вже входила дружина князя Ростислава.
Їхали без поквапу. Пасли коней, розкладали вогнища, тішилися волею. Самі в цілому світі! Ніде нікого й нічого! Нема сторожі, ніяких обмежень, зникла залежність.
— Про що думаю, — вгадаєш, лікарю? — поспитав Іваниця, коли вже задуднів під копитами їхніх коней київський міст і ті самі хитрі мостищани дивилися їм услід, чи то впізнаючи торішніх своїх поважних гостей, а чи й ні. — Думаю, як то воно гарно було б оце поїхати до Кричка та діждатися, коли прийде туди Ойка. Йтиме вона по примерзлій осінній траві своїми босими ногами, а я сидітиму, дивитимуся і ані зворухнусь!
— Щоб ти та не зворухнувся.
— Оце ж. Сидів би та дивився. Страшно й згадати. А коли сиділи ми в Суздалі, не в порубі сиділи, а в тій хижі, куди посаджено нас згодом, то була там дівка одна. Ти не згадаєш, бо чи й помітив, сидячи над своїми пергаментами, а я не відривався від щілини в дверях з ранку до ночі, все бачив, за всім простежував. Хотів тоді ще тобі сказати про дівку, та подумав: нащо? Чоловік так гарно собі сидить над своїм писанням — хай сидить. А ти, Іванице, дивися й край своє серце на шмаття. Бо дівка, скажу тобі, Дулібе, вельми схожа на Ойку. Аж злякався спершу, подумав: Ойка! А тоді почув, звуть Оляндрою. Прибігала прудка, наче коза. І йшла то з тим дружинником, то з тим. Поверталася — хіхи-сміхи, круть-верть — та й знов ішла з новим дружинником. А я дивився на все те крізь щілину та думав про Ойку. Що, коли вона піде по руках? З Оляндрою — там самі дружинники, та й то наймолодші. У Києві ж — воєводи, ігумени, купці заморські! Така мене розпука, Дулібе, взяла, аж не стерпів та почав розпитування про Оляндру, чого вона отак? А ті жеребці сміються: має мужа, а в мужа стрілою відстріляні оті штуки. Якось називав їх, лікарю, по-вченому.
— Тестикули.
— Оце! — подумав я. Живе чоловік, має таку собі Оляндру, що за неї все б віддав, а тут прилітає стріла, відбиває тобі оті тестикули — і вже ти не маєш нічого. І так мені гірко було тоді на душі, й не через те гірко, що сиділи в неволі, а через оте, що діялося перед моїми очима, через оту Оляндру, бо була, мов смертний гріх, солодка, а недоступна. Думав тоді: невже ніколи? І князь цей Юрій, так вподобав його, душею приріс, а він мстився мені за ту Кисличківну? Так я ж полишив її неторкану. Може, до неї поїхати, нікуди вона з ковчега не подінеться. Хіба що вмре з нудьги й від неволі. Ти мав розмову з Долгоруким, лікарю, невже він не пробував хоч якось виправдатися?
— Ще не час, Іванице. Казав уже тобі не раз. Ось клаштуємося в Києві, тоді попрошу тебе зробити одну та другу послугу. Тим часом — ми визволені з поруба, нам треба зміцнити свої сили; забути про все, чого натерпілися.
– І про Долгорукого забути?
— Нагадає про себе сам. І не забариться.
— Оце ж і питаю.
Вони поїхали до Кричка, і старий залізороб зрадів їхньому поверненню, так ніби стали йому рідними за ті кілька день минулої осені.
— Знайшли свого князя? — закричав їм назустріч, розпашілий від вогню, з вогнем і жаром у кожній зморшці свого привітного обличчя.
— Свого знайшли, — досить двозначно відповів Дуліб. Потім пояснив: — Коли вважати, що кожен так чи інакше має шукати собі князя, то ми з Іваницею знайшли.
— Та ще аж такого, що продержав нас аж он скільки в порубі! — докинув Іваниця. — Бачиш, які гарні вискочили?
— Бачу, та то не біда. Аби вискочили. Казав же: нащо ті князі? Вбивають один одного, то хай. Простий чоловік простим живе.
— Правда потрібна всім, — сказав Дуліб.
— Правда ось тут, у вогні, — показав Кричко на доменицю. — Та ще в оцих руках. А ти, лікарю, заплутався між тих, у кого в руках самі мечі та стріли. Яка ж там правда?
— Залізо робиш для мечів?
— Не для самих мечів. Коси, вила, вози, ратища бити дикого звіра. Чоловік живе потребами. На залізі все століть. Не на мечах, а на залізі. Ото й печуся коло полум'я сіркою, мов той ієрей хитрий, що мав пику червону від обжирання, а щоб у церкві появлятися блідавим для піднесеності божественної, то перед службою обкурювався сіркою. Та то байки. А ви з дороги. їдьте до хижі, облаштовуйтесь, а я на вечерю поспію.
Трьома возами прибули до Кричка замурзані, прокопчені лісові люди, привезли деревне вугілля для його домениці. Мали на собі високі гострі шапки мало не з липової кори, за корзно правила їм просмолена ряднина, на ногах були сирицеві личаки. Важко було уявити собі нужденність людську більшу і виразнішу.
— Оце! — зітхнув Іваниця. — Не побачиш, то й не повіриш!
– Є ще смолокури, — сказав Дуліб, — то робота вже й геть проклята. А зиску від неї — ще менше. Світ влаштовано не в усьому доцільно й досконало. Здебільшого навпаки. Та ти вже й сам мав нагоду переконатися.
— Вже коли я тут, серед цієї луки, на оцій траві, то мені й не треба нічого!
— Самої трави мало.
— Хіба
