Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— А тому ж. Щось маєш сказати? Передати щось воєводі Войтишичу?

— До тебе приїхав, — сказав жебруюче Іваниця, та на Ойку це не вплинуло.

— До мене? А навіщо?

— Ти ж казала. Згадай, як сказала тої осені.

— Не згадаю. Та й навіщо?

— Ну, тоді ти сказала… Сказала, що коли повернуся…

— То й що, коли повернешся?

— Що коли я знову приїду до Києва, то…

– І що ж, коли приїдеш? — вона глумилася з нього відверто й безжально. Крутилася перед ним на одній нозі та сама Ойка, але вже й не та, мовби її підмінили. Може, це й не Ойка, а суздальська Оляндра, приступна для всіх дружинницька жона, знікчемніла й зледащіла до краю? Та ні. Перед ним була дівчина, задля якої мав би жити далі, триматися на цьому згорьованому й сповненому несправедливості світі. Невже й вона може бути несправедливою?

— Ждали ми тебе з Дулібом там, у Кричка, на лузі коло Почайни, — знову завів він сумирно. — Думали, взнаєш, прибіжиш.

— Знала, а не прибігла.

— Про Кузьму б тобі розповіли.

— А що розповідати? Твій лікар все написав митрополитові. Всі знають.

— Просиділи в порубі в Суздалі мало не рік цілий.

— Обидва й сиділи?

— А ти ж як вважала? Лиш Дуліб? Я теж. Товариш його у всьому.

— Кликав мене чого? — спитала вона, посуворішавши.

— Та ти що? — вже став гніватися Іваниця. — Побачити тебе хотів. Чи ти все забула? Стоїмо на дворі в Прокопа Стварника. Прийдеш?

— Треба буде — прийду.

— До руки хоч дай доторкнутись, — попросив Іваниця.

Вона жартома ляснула його рукою по щоці, крутнулася, побігла кудись знову вздовж вулиці, зникла не знати як і де. Мов провалилася крізь землю.

Іваниця приклав до щоки долоню, мовби хотів затримати там щось від Ойки. Власне, що мав від неї? Лиш оцей жартівливий ляпас — та й годі. Небагато, коли подумати, скільки чоловік настраждався, добираючись до цієї дівчини, але й не мало, бо перед тим не мав і того.

Іваниця готувався брехати Дулібові про Бабин торжок і про меди, які пробував там, але той не помітив тривалої відсутності свого товариша чи то не надав тому ваги. Хоч як там було, Іваниця збагнув, що між ними починаються давні взаємини цілковитого довір'я і свободи робити хто що хоче, і вельми зрадів цій своїй думці; що ж до Ойки, яка розізлила його своєю поведінкою, то заповзявся зрадити її з першою ж гулящою дівкою. „Ось тільки морду від'їм, — подумав мстиво Іваниця, — так і знайду собі дівку! Знатиме вона в мене! Мені аби морду від'їсти після харчів Долгорукого!“

Назавтра покликано їх до Войтишича. Але не на трапезу, не в урочистості й не з численним збройним почтом, а похапцем, серед темряви, в яку западав Київ тепер щодень раніше, бо дні коротшали помітно. Старого тисяцького вхопили сердечні млості, не помагало ніщо.

Войтишич, може, і помирав уже, то щастя, що в Києві саме з'явився княжий лікар Дуліб, вся надія була на нього.

Вони пішли в супроводі Войтишичевого чоловіка, їх пропущено в двір, проведено тими самими переходами, що й торік, опинилися вони в тій самій гридниці, де була тоді трапеза з обтяжливою велемовністю воєводиною, але тепер тут було пусто, притемнено горіло кілька невеличких свічок, настороженість і тривога вичувалися в усьому, на великому столі посеред гридниці зсунуте до середини стояло срібне начиння, що тьмяно полискувало в напівтьмі, видно, ще недавно тут обсідали стіл питухи й обжирайли, красувався в своїй пишноті сам Войтишич, невмирущий, зловісно-розкішний чоловік, що пережив десяток князів і геть забув межу між підлістю й лицемірством, збуваючи все на світі своїм улюбленим „будь воно прокляте!“

Дуліба поведено в воєводську ложницю, а Іваниця тим часом лишився в гридниці, щоб бути напохваті й помогти лікареві коли що, хоч, щоправда, Дуліб обходився завжди сам. Була в Іваниці надія, що десь трапиться йому тут Ойка і він зможе перекинутися з нею словом-двома, та довкола вешталися лише Войтишичеві служки найближчі; Ойка ж чи й допущена була сюди, в палати воєводські, вона десь тулилася з сліпим батьком у хижці в самому закутку дворовому, тут її ждати було б цілковитим безглуздям. Зате прийшов той, кого Іваниця й не ждав зовсім. Так само, як торік, мали вони знову спіткатися — тільки тепер уже не в дворі, а тут, у гридниці, хоч знову ж таки око в око. Всунувся до гридниці, тягнучи ноги почовгом, мов розгрібав ними сніг, дебелий Петрило, глипнув своїми безбарвними, що й у темряві сліпали, очима на Іваницю, стиха вилаявся:

— Чорти тебе й носять! Чого тут сидиш?

— А стережу, щоб твої чорти та не винесли душі твого воєводи.

— Ти той самий, що й торік? — подивувався Петрило.

— Оце ж!

— Казали, в Суздалі кинуто вас у поруб обох.

— Кинуто, а ми вилізли.

— Вилізли чи випущені?

— Знаєш свого князя ліпше за мене. Той садовити не любить, та вже як посадовить, то не випускає. Чи забув князя Юрія?

— Не твоє діло, рабе. Забув сам, видно, хто перед тобою.

— А чхати на тебе хотів. Не забув, що то ти боярина Кучку колись устрелив.

Петрило прискочив до Іваниці, затулив йому долонею рота.

— Розкричався! Хто тобі сказав таке?

— А сам князь Юрій.

— Ну, — Петрило відійшов, сів коло свічки, розгладжував світлі вуса. — Мало що скаже Долгорукий.

— Все про тебе знаю, — зловтішно мовив Іваниця. — І що ти довірений чоловік Долгорукого в Києві, теж відомо мені.

— Кому служу, того й довірений. Не ляпай язиком. Лікар у Войтишича?

— Так. Воскресне твій воєвода.

— Не збирається помирати. Ще й тебе переживе.

— Оце! Може, й ти переживеш?

— Поляпай мені ще язиком, то покажу!

— Думав я: дружити з нами станеш. Обидив Долгорукий і тебе й нас. Нас у поруб, а тебе з-перед очей прогнав за того боярина Кучку. Чи вже такий цінний чоловік був той боярин?

— Помовч, — попросив Петрило, — голова болить од твого базікання. Занудливий ти вельми чоловік, а на вид наче б і не такий мав бути. Розкажи ліпше про Суздаль. Що там бачив та як був з своїм лікарем?

— Оце! Мав би я тобі розказувати! Були та й уже. Бачиш, який я став, а який був.

— А скажи мені таке, — Петрило знову підійшов до Іваниці. — Ось тоді мали ви в мене обідати, а не приїхали. Як то вийшло?

– Їсти не хотілося, —