Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Робота херова — постійного розкладу немає, сталої схеми немає, зв’язку нормального (Трейсі, крихітко моя, ми за тобою скучаємо!) немає, але Колін каже, що він усе полагодить! За місяць. І я йому, гімнюкові й засранцеві, знову вірю. Уявіть собі!
А тут недавно така реготня була — LMAO [86] ! Колін тягає мене ловити рибу, і ми навіть вийшли в океан на човні — прикиньте, курва, на човні! І ми вловили рибу!! Хер його зна, шо то за риба була, але мені її стало шкода, і я відпустила ці симпатичні сашимі знов у море. А-а-а-а-а-а!!! Ви би бачили Коліна!! Він зі мною цілий вечір не розмовляв, засранець!
Сара написала, що відправила мені мою валізочку. Дякуюдякуюдякуюдякуюдякую!! Мені дуже шкода, що так вийшло з трусами. Джорджіо, пробач! Але я тут теж постраждала! Замість щоб надівати щодня нові трусики, я тепер мушу щодня їх прати! (Омайґад, на хріна я це пишу, я не розумію, але я чомусь вирішила, що ви повинні знати, що я теж постраждала сторона!)
Цьомки-бомки-обіймашки, мої білі ґайдзіни LOL!!
Ваша Джой
* * *
Щодня перед виходом на пенсію наш командир займається передачею своїх знань та досвіду прямо мені в мозок.
Тепер океан житейської мудрості старшого офіцера Баррела охопив нас з усіх боків, а ми з Франческою, немов Робінзон і П’ятниця, опинилися серед цієї бурхливої стихії на острівці Святої Тупості.
— Я відкрию тобі кілька таємниць керування командним центром, синку.
— Я уважно слухаю, офіцере Баррел.
— Звіти завжди мають бути заповнені.
— Зрозумів, сер!
— Нічого не зрозумів, студент. УСІ звіти мають бути заповнені.
— Так усі й заповнені. У нас ще тільки два кейси попереду, в тижні п’ять робочих днів, і всі заповнені. Дивіться: понеділок — чотири корекції. Вівторок, п’ять кейсів — три траєкторії і дві траєкторії з орієнтацією. Середа — три, один перехід на нову трає…
— Слухай сюди, студент. Скільки полів у стандартному бланку звітів на щодень?
— Сім. Але ми стільки не робимо, навіщо їх усі запов…
— Усі вони мають бути заповнені.
— Що?
— Ти чим мене слухаєш, Джорджіо?
— Дупою, сер!
— Отож. Там мембрани немає.
— А чим же заповнювати пусті місця?
— Прочерками.
— Чим?!
— Прочерками, нулями. «Z» у порожніх полях.
— Навіщо?!
— Джорджіо. От знаєш, чому говорять, що «в Баррела все працює, як годинник?».
— Чому, сер?
— Тому що поля в усіх звітах у мене заповнені. Їх і так ніхто не читає, а так краєм ока бачать — щось накалякано! А що саме — ніхто й не розбирає. Але щось намальовано — значить Баррел працює!
— …
— Це звітність. І це твоя відповідальність, щоб ніхто в ті поля не міг втулити того, що ти не робив, ясно?
— Ясно, сер!
— Студент…
— І ще одна менеджерська таємниця, Джорджіо.
— Слухаю, офіцере Баррел!
— Коли в тебе щось просять — завжди кажи «ні», навіть якщо це можливо.
— Чому?!
— От у тебе просить, скажімо, Трейсі нове крісло, а ти такий носом крутиш: «Ні, на жаль, це зараз неможливо!» А потім вона розстроїться, а ти їй такий: «Я зробив неможливе! Ось тобі нове крісло!» І твої акції різко пішли вгору.
— Я всім про вас розповім, сер!
— Та будь ласка. Я на пенсію вийду, а тобі тут ще працювати.
Вам може здатися, що старший офіцер Баррел — страшенна зануда. А от і ні! Чемпіон із занудства в нас Франческа:
— Офіцере Баррел, ви так дивно оформляєте наші звіти.
— Чому це, Франческо?
— Ось у вас тут дата 02/16/18, а тут уже 02/16/2018!
— Так це однакові дати, яка різниця?
— Ні! Хіба ви не бачите, що тут «18», а тут «2018».
— Це один і той самий рік!
— Ні!
— Так!
— Офіцере Баррел, Франческа хотіла сказати, що в першому випадку це 16 лютого 18-го року від народження Ісуса Христа, а в другому — сьогодні.
— Ось! Навіть Джорджіо розуміє! І дату ви завжди ставите де попало, а потрібно у верхньому лівому куточку з відступом три пробіли!
Але мені до такого далеко.
— Не намагайся трахнути систему, синку! — бурчав у свої розкішні вуса командир, побачивши, що я безуспішно намагаюся поставити в одну комірку дві течки зі звітами, давши їм однакові назви: week_3_07_16—20_2018. — Якщо ти не встиг закрити звіти в п’ятницю, закрий їх понеділком і не намагайся обдурити програму назвою файлу.
— Але ж програма завжди об’єднує файли за назвами, — не здавався я. — Як же так?!
— Синку, Джорджіо, однаково вона бачить, що ти створив файл у понеділок, а не в п’ятницю, тому, хоч би як ти його не обізвав, вона поставить його в понеділок.
— От зараза!
— Не намагайся трахнути систему, якщо не маєш стовідсоткової впевненості. Бо інакше система завжди трахне тебе, — повчав Баррел. — Якщо ти бачив, що не встигаєш, треба було створити течку в п’ятницю й закінчити її вже в понеділок. І програма автоматично запхнула б твої звіти у п’ятницю.
— І справді!
— От молодь.
— А ти не чув про Джуді? — раптом спитав офіцер Баррел.
— Про Джуді? — перепитав я.
— Як, ти не чув про Джуді?! О, це яскравий приклад того, що виходить, коли намагаєшся трахнути систему й не задумуєшся про наслідки.
— Я теж, я теж хочу послухати про Джуді! — долинуло з навушника.
— Франческа! — здогадався офіцер Баррел, який завжди забував, що під час зміни ми всі носимо гарнітури й чуємо одне одного по радіо. Ми особливо любили, коли він, забувши, що його слухають, коментував соковиті фото нових дівчат зі свого улюбленого Playboy. — От молодь! Джорджіо, так мені спокійно жилося до вас! От на хріна ти придумав, щоб ми носили ці дурні штуки?! У нас тут Г’юстон чи що?! От ніякої приватності!
— Це я ще вас у загальну мережу не виводила! — почули ми в гарнітурі. — Давно Сі-Ті не проводив шоу в прямому ефірі.
— Трейсі, ти теж хочеш послухати про Джуді?
— Авжеж! Comedy Club, не відриваючись від процесу! Про таку роботу можна тільки мріяти.
— Ну добре! — здався офіцер Баррел. — Усе одно про це всі, крім вас, знають. Отже…
— А хто така Джуді? — Франческа вже сиділа поряд і аж вертілася на кріслі з нетерплячки. Баррел кашлянув у вуса.
— Джуді — це гумова жінка.
— Що-о-о?!
— Гумова жінка. Ти знаєш,
