Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Ми маємо чотири великі монітори. Два з них розділені на чотири частини, один на дві і четвертий монітор — загального контролю з усіма десятьма траєкторіями.
У десяти віконечках — трекінг сателітів, що рухатимуться по своїх траєкторіях. Якщо цифри параметрів зелені — все гаразд. Якщо жовті — відхилення в межах норми. Червоні — критичне відхилення від траєкторії. Якщо білі й блимають — зв’язок втрачено.
Білі й червоні цифри — нештатна ситуація. Якщо білі — фіксуємо останнє положення сателіта і намагаємося встановити зв’язок. За протоколом ми мусимо негайно сповістити USSTRATCOM і передати їм останню фіксовану позицію. Далі стратегічне командування відслідковує «загубленика» у свій спосіб.
Якщо цифри червоні — потрібно відключати станцію і переводити керування в ручний режим. За всю нашу практику не було жодного такого випадку.
Чому виникають нештатні ситуації? Із різних причин. Ось тільки п’ять головних, якщо запуск відбувся нормально:
1) несправність самого апарата;
2) несправність апаратури наземного контролю;
3) електромагнітні збурення;
4) мікрометеорити;
5) нештатне відділення від верхнього ступеня ракети-носія.
Інженерний корпус Iridium щоп’ять секунд тестує роботу всіх систем. Якщо якась система (або й кілька) відмовляє, то на 3 D моделі вона засвічується червоним. Якщо відмовило кілька систем, інженери можуть покрутити 3 D-модель, і коли пошкоджені системи перебувають на одній лінії, велика ймовірність попадання мікрометеорита.
Це все, звісно, сценарій для пригодницького космічного бойовика. У дійсності все відбувається доволі буденно й мирно.
Ці сателіти розводить по орбітах уже група керування Iridium. (Наприклад, сателіти місії Iridium NEXT—2 розводили ми з Франческою).
А тепер ми тільки навчаємо й контролюємо.
* * *
— Джорджіо, ти ото відсиджуєшся тихо, але якщо тебе зачепити, то ти одразу плюєшся отрутою! — Франческа була трохи ображена, коли, поглузувавши з мене, несподівано сама отримала від мене доволі відчутного словесного щигля.
Напарниця часто намагається з мене кепкувати. Точніше, завжди. Точніше, щодня. По кілька разів. У більшості випадків я сміюся разом із нею, значно рідше я просто відмовчуюсь, а деколи, якщо мене зачепив жарт, я й відповісти можу.
— О Мадонно, я вчора вперше грала в гольф із батьком! — захоплено розмахувала руками напарниця. — Було так кльово!
— Гольф дуже математична гра, якраз про траєкторії! — філософськи зауважив професор Рассел, не відриваючись від паперів.
— Та та‑ам таке було! Але я не розповідатиму при Джорджіо, бо він одразу ж напише якусь вульгарну історію!
За задумом Франчески, це мало бути смішно. Ха. Ха. Ха.
— Франческо, рілі? «Вульгарну історію»?! Це смішно?
Дівчисько зареготало.
— Знаєш, Франческо, я спеціалізуюся на смішних і добрих історіях. Горрор з елементами абсурду і псевдофілософський арт-хаус не моя спеціальність.
Рассел нарешті відірвався від паперів і засміявся.
— Я бачу, поки мене тут не було, великих змін не сталося! Усе як у давні добрі часи.
Франческа ображено кліпала довгими пухнастими віями — жарт їй не вдався.
— То що, все, до чого я причетна, перетворюється на горрор з елементами абсурду й тупого арт-хаусу?!
— А що, всі мої новели «вульгарні»?!
— Джорджіо, ти ото відсиджуєшся тихо, але якщо тебе зачепити, то ти одразу плюєшся отрутою!
— Ragazza mia, то не займай мене!
— Я пожартувала!
— Буває.
— Ти жалиш, як змія!
— Екск’юз мі!
— А якщо вхопити тебе за хвоста, ти ще й викручуєшся!
— Бо я і є змія!
— Ти змія? Ти шланг!
— Don’t tread on me!
«Don’t tread on me!» («Не наступай на мене!») — таке гасло написане на жовтому прапорі із зображенням готової до нападу гримучої змії.
Цей прапор іще відомий як Gadsden flag («Прапор Ґадсдена»). Він уперше з’явився 1775 року. Тоді в Пенсильванії із жовтими барабанами із зображенням змії, марширували п’ять перших рот морських піхотинців. Придумав цей прапор генерал Континентальної армії Крістофер Гадсден (1724–1805).
До речі, нашивки у вигляді прапора ЛГБТ і тією змією носив підрозділ спеціаліста Такера на його підтримку[89].
— Чого це ти раптом змія? — насупилася Франческа.
— Бо я змія, — спокійно відповів я. Мені вже й самому було незручно за мій невдалий гострий жарт у відповідь. — Вибач, cara mia, я не хотів тебе образити.
— Це ти мене вибач. Твої історії зовсім не вульгарні. Я не повинна була так жартувати, caro mio, scusami per favore[90]!
— Усе ОК! — всміхнувся я.
— І все ж таки, чого ти змія?
— Бо я народився в рік змії за східним гороскопом.
— А-а-а… А я тоді хто?
— Ти мавпа.
— Джорджіо!
— Що?
— Сам ти мавпа!
— Я ж не винен, що ти народилася в рік мавпи.
— Ти противний!
— Чого ти сердишся? Рік мавпи — гарний рік. Люди, народжені в рік мавпи, ерудовані й кмітливі, вони завжди веселі, добрі й легкі у спілкуванні…
— Це не про мене, — зітхнула Франческа. Я скоріше панголін або броненосець. Ледь що, одразу ховаюся в панцир. Або дикобраз.
— Скунс! — гигикнув у навушник офіцер Баррел, ще один «жартівник» у нашій команді.
— А ви якого року, офіцере? — металевим голосом спитала Франческа, котру образили вдруге за день.
— П’ятдесят третього.
Я порився в пошуковику.
— Змія.
— Не буває вусатих змій! — закричала сицилійка. — Зате є рогаті! — і зареготала щосили.
— Стривайте… Офіцере Баррел, у вас день народження в січні, так?
— Угу.
— То ви дракон.
— Точно! — Франческа аж засяяла. — Усе правильно! Вусата змія — це дракон! — і впала на клавіатуру реготати.
— А я бик, — подав голос професор Рассел. — Я що, такий самий упертий?
— Ви, емм… Запальний, — подумавши секунду, сказав я. — Пам’ятаєте, як ви кричали на полковника Вескотта, коли Франческа (я запустив у дівчину апельсиновою лушпайкою) морочила нам тут голови, бо вдавала, що обирає між нами й Університетом у Чикаґо.
— Що було, те було! — погодився Рассел. — Але мене для такого треба добряче розізлити.
І це була чистісінька правда, бо Рассел, як університетський викладач, має дуже міцні нерви.
Я раптом згадав, як ми, коли дітьми гостювали в дядьковому селі, дражнили колгоспного бугая Бухайку. Бухайка, «Бухэ» (бугай — бурят-монгольською), насправді був дуже спокійний і цілком миролюбний. Велетенських розмірів, красень, бик монгольської породи. На голові в нього були зворушливі кучерики, геть як у моєї напарниці.
І якось ми, малі дурні, його дражнили. Кидали йому в морду дрібні камінчики, завбільшки, як кісточка з вишні. Прямо в ніс.
Бухайка ображено крутив своєю кучерявою головою і мукав. А ми, телепні, реготали. Врешті-решт йому це набридло, він проломив дерев’яну загороду, ніби вона була зроблена з сірничків, і загнав нас у холодну річку Кижинґу.
— А я, виходить, коняка?! — розгублено протягла Трейсі. — От же ж…
— Непоганий знак, — засміявся я. — Оптимісти, енергійні. Щоправда, критики на свою адресу не терплять.
— О, так! — погодилась наша зоряна операторка зв’язку. — Терпіти не можу.
— Та хто її любить?
— Ніхто!
— Слухай, Джорджіо, цікаво — ці східні гороскопи, вони у вас там справді популярні?
Я усміхнувся.
— Людина — така істота, що мусить у щось вірити. В Бога, в Будду, в Літаючого Макаронного Монстра, у світле майбутнє чи в гороскопи. Так, вони на сході популярні. У буддійських монастирях є лами-зурхайші, які радять відвідувачам, у який день краще починати нові справи, стригтися, вирушати в дорогу чи навіть зачинати дитину. Вони добирають дітям імена (так я став Доржем) і навіть
