Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Аксак стиснув руку Конашевичевi i поклав перед ним на столi гаманець з червiнцями.
Петро був зворушений:
- Спасибi, ваша милiсть, за таку ласкавiсть i признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милiсть вибачити менi, як я коли недоладним поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрiсть. Та маю ще одну просьбу до вашої милостi - я бажав би ще раз побачити моїх любих учнiв та попрощати їх.
- Гаразд! Я вволю твому бажанню i привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архiмандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх дiток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годi менi дiток без науки лишати.
- Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нiчого про це з ним не говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.
- Я з ним мушу поговорити, - каже Петро. - Я хочу, щоб вiн не вживав iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.
- Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi. Тепер моя рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втiкай звiдси при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита, ти не зовсiм безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
- Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений в таке мiсце, куди польська рука не досягає.
- Чи можу спитати - куди? - каже Аксак.
- Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.
- Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.
- А я пильную їх.
На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича. Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на шиї i стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петровi аж сльози в очах стали. Вiн став їм пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож мусить втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його не зберiг.
- Вас, мої любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я тут буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все i кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiцяєте менi це?
- Обiцяємо i все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнiмати i цiлувати.
З хлопцями приїхав i Антошко i аж сюди забiг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далi, утираючи сльози рукавом, поцiлував його в руку i каже:
- Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду вам вiрно служити, мов пес.
- Ти, хлопче, не є власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:
- Ваша милiсть, ласкавий, добрий пане, пустiть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вiчно буду дякувати i господа за здоровля вашої милостi просити.
О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далi каже:
- Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирiшої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
- Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не кiнь, а людина, але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то їдь собi з богом.
Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина. Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о. архiмандритовi.
- Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються грошi, мов з рукава.
- Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить, то додаси опiсля.
Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.
- Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на столi о. архiмандрита.
- Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде i руська академiя.
Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурiв.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.
- Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловiк певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то найпевнiшi козацькi гнiзда.
- Як ваша милiсть так приказали, то так цьому i бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.
- Коли ж їдемо?
- Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
- Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди не пускають.
- Але в городi риби треба, i його пускають, розумiється, не без хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi даю
