Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- А це що таке?
- Незадовго плистимемо попiд берег-скелю, де нечистий собi житло обiбрав.
- Невже ж?
- Воно так i є, як кажу, сам я бачив цiлу чортову сiм'ю о самiй пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
- I що ж той чортяка, людей топить?
- Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка, щороку на Ярдан воду у Днiпрi святять, то чортяка вже не має сили. Та вiн, клятий, заманює людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.
- То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
- Чому, розкажу. Поїхав я раз з жiнкою та дитиною на прощу у Київ. Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з собою. Миколка тодi у нас одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили до того клятого мiсця. Дивлюсь я, а на скелi стоїть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно, i я усе добре бачив. Стоїть собi та лиш головою помахує, i бородою потрясує. Я не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду бачив, а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i не в силi на собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" - "А хiба ж я дрижу, а звiдкiля ти знаєш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А я кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей не можу вiд неї звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка, цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як це побачила, та у смiх: "Хiба, - каже, - ти цапiв так налякався? Ей ти, небоже, забагато сьогоднi випив, та чортяки тобi привиджуються". Я, щоправда, випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi: що жiнцi сьогоднi сталося, що їй цапи привиджуються? А тут як скрикне мiй Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так налякавсь, як зi мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою грiха, мов янголятко, вiдганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б не були грiшнi, то чорт би нам не смiв пакостити. Хiба, як чоловiк характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить, не боїться його, та робити собi заставить. Є такi характерники.
- А ти бачив, Артиме, характерника?
- Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi є, особливо мiж запорожцями.
Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цiєї мертвецької тишi чути людський голос:
- Знаєш, Артиме, що твоя жiнка, здається, розумна людина.
- Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась менi, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?
- А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд було помiркувати це, коли витверезився, а ти ще донинi вiриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по колiна?
Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була робота, а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.
Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно i незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь iз скелi вiдзивалась сова.
Конашевича став морити сон. Вiн прилiг на днi байдака, прикрився кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що тепер блiднiти стали. Так само горiлиць лежав на возi, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, i на свою любу дiвчину, свою Марусю. Скiльки-то часу вiн її вже не бачив, i жодної вiсточки вiд неї не було. Яка вона тепер? Тодi, як розлучались, вона була молоденьким пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вiрна. Тепер вже нiчого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батькiвський хутiр.
В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не крикнув на Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi добитися, а опiсля до хутора. Тепер, як вiн з Києва вирвався, то кожна хвилина здавалась йому задовга. Чому-то ранiше, як зараз, у першому роцi не приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.
Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у походi пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд України, що годi путньої вiсточки звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'ємо ту стiну i злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.
Далi думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на хуторi при молодiй жiнцi?
Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались i путались, вiн заснув твердо.
Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:
- Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.
Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як по Днiпрi увихалися човни, мов осiннi листочки, що поспадають на воду. Вiн придивлявся щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не була замiтна, i нiхто б не вiдгадав, що вона така мiцна.
- Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi i замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.
- Покропи його водою, зараз очуняє.
Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки вийняв узлик з поживою:
- Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець бiленький.
- Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi випили по чарцi i закусили.
- Нi, цього
