Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли б козаки пили? А воно на водi i небезпечно пити. Раз тому, що чоловiк мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода має то до себе, що на водi можна багато випити, так вона хмiль з голови вiдтягає. А станеш ти на сушi так i на ногах не встоїш, зараз i спати лягай.
- Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.
Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив прямо серединою рiчки. Артим каже:
- Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочi оцiєї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина вiдповiдає довготi. То так, начеб одежу краяв.
- А вiд кого ти цiєї штуки навчився?
- Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як вгору, вони всi рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.
- Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.
- Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.
- А звiдкiля ти знаєш, що ми на водi не бували?
- От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Питаєш мене за такi речi, про якi мiй Миколка вже знає. - Десь далеко з правого боку почулись дзвони. - Це у Каневi дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.
- А до Канева ляхи не доходять?
- Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим берегом вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києвi. У нас вони не зважились би налазити своєю унiєю. У нас козацтва досить, i то знатного. А наше мiщанство? Як один, усi би повстали.
Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзної величини. Рибалки затягали свої сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були знайомi з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.
Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Вiдтак вискочив швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали свої статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича, i так пiшли з Артимом до мiста. Зараз над берегом роїлось багато людей.
- Кого привiз, Артиме? - питали сусiди.
- Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.
- Цей другий то хiба не запорожець.
- То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м'яч.
- Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.
- Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.
Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.
Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд рiчки. Вона була гарно побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.
Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.
- Ну, жiнко, гостей я тобi з Києва привiз, почастуй нас чим добрим з дороги.
Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж вiкнами i кормила товстенького хлопчика.
На привiтання чоловiка вона встала, прикрила грудь бiлою мережаною сорочкою i поклала дитину в колиску.
- Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.
Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.
Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою i чорними, мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.
- Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.
- Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько привiтайся.
Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:
- Здоровi були!
- Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич, узяв хлопця попiд пахи, посадив на колiна i став цiлувати.
- От таких-то я дуже люблю.
Артим був з цього дуже радий.
А тим часом молодшому у колисцi стало заздро, бо став викидати ноженятами i кричати з усiєї сили.
Батько мусив його взяти на руки.
Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию i бавився його вусами.
- Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!
Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
- Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, i ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?
Хлопець обняв його рученятами за шию i душив з усiєї сили. Батько смiявся.
- Поїдеш зi мною на Сiч?
- Поїду, як великий виросту.
- От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i поїдемо татар воювати.
- А мушкет?
- Не то мушкет, але i гармату, ти знаєш, яка гармата?
- Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.
- Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху твоїм батькам.
Тим часом Артимиха ставила на столi пляшку з запiканкою, вареники, ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду. Вона була гостевi дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до нього пристала. Дiти звичайно пiзнають душею добру людину, а вiд лихої строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала гостя припрошувати. Артим вiддав дитину жiнцi i сiв при столi. Конашевич прикликав Антошка, що присiв пiд мисником i не смiв
