Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Гей, вставай, бо горимо!

А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.

Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали їй рота i при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе i втiкає щосили.

З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь. Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати, бо нiхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й слiду не побачиш.

Козаки посiдали на коней i роз'їхались у рiзнi кiнцi.

Старий Онисько каже до сотничихи:

- Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далi Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!

Усi тепер нагадали собi жидка.

Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним поїхали два козаки.

Марусю понесено геть за хутiр, де не доходило свiтло пожару. Вона пручалась з усiєї сили та не могла себе освободити. На тiм мiсцi стояли якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той, що її нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi троє помчали вихром у степ.

- Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.

Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане рябе лице Сруля.

Гнали так аж до свiту. Тодi стали пiд якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила.

Крiм Сруля, було тут ще двоє обiрванцiв, розбишак страшних, мов чорти. Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини, аж горiв увесь.

Один з розбишак каже:

- То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила?

- По це ж я з вами їхав.

Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже:

- А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?

Срулько поблiд:

- Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв гаманець з кишенi i подав розбишацi.

- Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дiвчину ми беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за неї п'ятсот червоних, а два рази стiльки вiзьме за неї на базарi у Кафi або де-небудь.

Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка.

- Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не своїм голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.

Розбишаки стали смiятися:

- Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми її вже взяли.

- А мої грошi, що я вам заплатив?

- Говорiм на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дiвчина - хоч у султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої грошi, а дiвчина - наша.

Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв. Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.

Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.

Розбишаки скрикнули:

- А ти, злодiю, що зробив?

- Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.

- Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди. - Один вхопив його так сильно, що не мiг ворухнутися.

- Давай, товаришу, мотуза.

- Люде добрi, що ви хочете зi мною робити? - жебонiв Срулько, пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я її дуже любив. Берiть усi мої грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.

- Грошi не твої, бо ти їх вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.

- Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

- Виє, шельма, та ще вовкiв накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в зуби.

- Що ж ми з цiєю бiдною зробимо? Годi її так лишати в степу вовкам на снiданок, - каже один.

- Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.

Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi, посiдали на конi i поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор. Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними переляканими очима у калюжцi своєї кровi, яка ще не застигла. На деревi висiв Срулько.

Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i плакав, мов мала дитина:

- Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти у своїй кровi купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко.