Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер їм робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:
- Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, нiяк не розберу.
Аж ось побачили вiсельника на галузi.
- Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його робота.
Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.
- Глядiть, їх тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не зарiзала, бо у неї пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?
Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло, i вiн держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голiвка склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько придержував її голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого їм було поспiшати?
У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.
Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з голови з одчаю.
Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.
Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi. На її гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертнiй тривозi.
Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од неї вiдвести. Уста її шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на її устах появлялась на один миг зболiла усмiшка.
Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась, як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.
А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.
Не годен цього нiхто описати, що дiялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви.
Поховали Марусю в замерзлу землю.
З весною загадали висипати могилу, обсадити барвiнком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.
Не стало в хуторi гарної, доброї, мов янгол, Марусi.
ХI
Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрiнув у Києвi запорожцiв. Вони розповiли йому про сучасне становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.
Через увесь той час Конашевич працював пiд рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував мiщанство у церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Українi дiялось.
Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа, було дуже невiдрадне. Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецької рiзнi i поменших мiсцевих козацьких розгромiв, раювали по всiй Українi. Жолкевського всi благословили i виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз бiльше угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя.
Україннi пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звiдтам йшли прикази до українних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна їх було зупинити.
Конашевичевi ставало в Києвi тiсно. Його душа рвалась у широкий козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у своїй душi план органiзацiї сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в однiм магнатськiм домi, вiдiрвали вiд почви, на якiй мав працювати. Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та о. архiмандрит усе заговорював чим iншим. Видно було, що не хоче його ще звiдсiля пустити.
"Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж менi тут вiкувати прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх панiв i втечу на Запорожжя".
Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?
Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.
Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.
- Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло далеко ще не покiнчене.
- Я його i цiлим моїм життям не покiнчу.
- Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан. Але року треба вже добути.
Петро заспокоївся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.
А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на Запорожжя.
Наспiв час насильного ширення унiї на Українi. Православних попiв стали силувати на послушенство унiатському владицi. В Києвi вiн сам боявся жити i посилав сюди своїх вiкарiїв. Упiрних православних попiв викидали силою з церкви i давали сюди унiатських.
Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в Києвi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.
Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги її зiбрались мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.
Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв, ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп унiатський i став правити
