Синi етюди - Микола Хвильовий

Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою матiр i говорив їй, що його вчення добре йде, що вiн скоро скiнчить гiмназiю i тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що, нарештi,говорив,- вона нiколи вже не буде так поневiрятись, як зараз поневiряється. Але Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять гарнi люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрiєвого i йшла вiд нього в зажурi.

В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика європейська вiйна. В цей час Остап був уже у восьмому класi гiмназiї, а Андрiй, скiнчивши ремiсну школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала колишнiх злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате Андрiй тепер кожного мiсяця приносив їй той чи iнший заробiток. Члени сiм'ї могли вже ходити щонедiлi до кiнематографiї i навiть почали думати про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла тодi саме, коли перед кравчихою допiру потихеньку почали розгортатись добрi обрiї довгожданого щасливого життя.

Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насувається на неї. Як Остапа, так i Андрiя - коли затягнеться вiйна - можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рiк) i, значить, можуть забрати всi її надiї. Вона виходила на вулицю, зупинялась i розпитувала знайомих та прислухалась до таємничих розмов, що шелестiли по закутках колись спокiйного мiстечка.

А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти своєї вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожної хвилини леї їли вiстi про нашi "надзвичайнi" перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до своїх покупцiв i - нi з того нi з сього - починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подiї. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали своїх синiв у далеку невiдому дорiженьку,- тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана суєта. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя.

Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам'ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на своєму, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi "плюнути на цю справу" i сказав своєму старшому братовi:

- Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови!

I поїхав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн їх там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих героїв вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до неї не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу їй i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке їй обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами її понурого мiстечка.

А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку.

Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у неї й її другого сина, i покликали Андрiя до вiйськової служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у своїй пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у її невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий їй стає сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiряється в своїх злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у своє туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку її муки, коли б не революцiя.

Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн її так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надiєю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх любих синiв.

- Менi дуже подобається революцiя,- сказала вона колись своїй сусiдцi.

Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр'ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгiєвського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгiївських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати її. Тiльки один раз продзвенiв вiн своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз своїм отрядом на Дiн.

Мати розгубилась: