Синi етюди - Микола Хвильовий

Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла їй на своїх крилах другого сина - Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в країнi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi своїм отрядом на Дiн.

I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельної боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що її сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжнє нещастя. I здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса.

Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна.

То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою.

Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти їй довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за своє рiдне мiстечко її рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап.

Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi її убогої кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом:

- Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi!

Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втiлення незнаної їй i хижої мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому.

I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою своєю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав їй у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чує вона рiдний їй голос, i голос цей просить скинути защiпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя.

Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав її, вiн навiть не дивився на неї i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi свої колись добрi очi.

- Чого ж ти прийшов до мене? - нарештi, промовила вона.

- Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрiй,- щоб ти менi допомогла в моїй справi!

- Яка ж твоя справа, синку? - зiдхнула мати.- Чому ж вона саме твоя i чому вона не може бути моєю?

Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця.

- А тому не може бути твоєю,- сказав вiн,- що ти нiчого не розумiєш!

- Боже мiй! - скрикнула мати.- Невже ж це не я виховувала тебе, мiй любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльної мови?

- Не найдеш, матусю,- сказав Андрiй,- бо такої мови ти шукаєш i з моїм братом Остапом. З моїм найлютiшим ворогом…

- З твоїм найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! - i мати заридала.

Тодi пiдiйшов до неї її рiдний син i сказав чужим голосом:

- Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу за твоєю допомогою пролiзти до братового штабу.

Та не встиг Андрiй вимовити своїх останнiх слiв, як у дворi зашумiло. Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячної ночi побачив вершникiв. I зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточує його, i сказав вiн матерi:

- Ховай мене, мамусю, i якомога скорiш! Ховай мене вiд мого брата Остапа!

Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до кiмнати. Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома своїми молодими вершниками.

- Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя? - грiзним голосом спитав вiн.Чи не думаєш ти, що мої дозорнi прозiвали його?!

- Не бачила я твого брата Андрiя! - рiшуче сказала мати i, зблiдла, сiла на своє лiжко.- Не бачила!..

- Не бреши, стара! - скрикнув Остап i взявся рукою за свою блискучу шаблюку.- Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога? '

I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рiднi i для нього в боротьбi нема братiв!

- Я радий, що ви так думаєте про мене! - сказав Остап.- Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi.

I георгiївський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно виблискували на його грудi, сiв бiля своєї матусi. I наказав вiн своїм вершникам обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i звiв свої суворi брови бiля перенiсся.

Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило вiд нього, що вона мимоволi повернула своє обличчя до вiкна. Вона раз у