Синi етюди - Микола Хвильовий
Отож пiшло тепер друге видання богодухiвської бублешницi гуляти з материною iнструкцiєю. Гуляла Варя, "канєшно", в тому таки ж богодухiвському скверi, що стоїть недалеко вiд базару, якраз напроти дому Савича, колишнього дрiбного богодухiвського помiщика. Гуляла вона з прапорщиками та iншими революцiйними вояками. Прапорщики та iншi революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно.
Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо… I думала, значить, Варя: "от-от закручу!" А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя "привела дитину несвоєвременно", а Варя цього не хотiла.
Вдалося Варi "закрутити любов" хоч i з прапорщиком, певнiше - з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцiєю.
Богодухiв - мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи - все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста є романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих - Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова.
I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю країну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв.
У Богодухiв прийшов хлопець - Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i - командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським - Сергiєм Петренком - i одразу ж "закрутила з ним любов". I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються - такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушується - червона й щаслива - й не знає, що їй робити. Цiлує Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспокоїлась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла "савєцька вдасть". Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що її Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а "камунiчеськой большовик", як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч їй i неприємно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при "савєцькiй властi" залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi.
- Вiн, канєшно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не "шутєйно" "заварила любов",- але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю… коли не бреше i сурйозно намiряється оженитись.
- Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя.
- Не видумуй. Варко! - скрикнула Ярина Федорiвна.- Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш!
- Ти того… не дуже! - вставив своє слово i Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…
- Та я ж, мамо, нiчого… Я ж говорю тiльки, що вiн говорить.
- Отож-бо й є! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати?
- Ти того… не дуже! - знову вставив своє слово Трохим Климентович.Щоб, значить, як мати каже…
- Я, мамо, нiчого,- ще раз заперечила Варя.- Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися.
Ярина Федорiвна стукнула ногою.
- Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? - Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт їй виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями своєї голов'яної хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше:
- Так що-на тобi, Варко, моє послєднє слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно - ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати.
Можливо, Ярина Федорiвна i "устроїла б все як слiд", але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем їй вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов'язково "приведе дитину несвоєвременно", а може, й просто не бажаючи
