Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Та невже? Давно?

— Сьогодні.

Вацек роззявляє рота.

— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво та й годі!

— Я десь читав, що всі люди брати. А коли подивишся, що діється на світі, то стає дивніше.

— І ми ледве не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.

— Брати часто це роблять.

Вацек підводиться.

— Завтра я йду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне кажучи, я хотів уже замовити собі форму штурмовика, їх саме почали шити в Мюнхені.

— Гарно пошитий двобортний темно-сірий костюм кращий. У вашої форми немає майбутнього.

— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм і форму. І не сердься на мене, камраде, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шматок першокласної кінської ковбаси.

XXIV

— Рогоносець, — мовить Ґеорґ, — це все одно, що їстівна домашня тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому ніколи не слід знати рогоносців особисто.

Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека, залишений ним уранці для мене.

— Ти їстимеш її? — питає Георґ.

— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.

— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.

— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман стежитиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?

Ґеорґ дістає з шухляди бразільську сигару.

— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?

— Ні. Він до того ж ще й наці, а це ліквідує таке однобічне братерство. Але припустимо, що він мій брат.

— Вацек і мій брат, — заявляє Ґеорґ, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу. — Аіза обдурює мене так само, як і його.

— Ти це зараз вигадав? — здивовано питаю я.

— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується над цим, а я задумався.

— Ти?

— Вона сама призналась мені, не чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не хоче, аби між нами стояв якийсь обман. Вона заявила це цілком серйозно.

— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими героїнями своєї уяви і своїх журналів.

— Звичайно. А що взагалі значить обдурювати? Це слово завжди вживають лиш ті, до яких і треба було б його застосувати. І відколи це ти став пов’язувати почуття з мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував отут, серед символів тлінності всього земного! Обдурювати! Яке вульгарне слово для найвитонченішого прагнення, для постійних пошуків чогось іншого, більшого…

— Здаюсь! — перебиваю я його. — Глянь у вікно! Коротконогий, але дуже сильний чоловік, з гулею на голові, який он там заходить у двері — це різник Вацек. Він щойно помився у лазні, підстригся, а волосся його ще мокре від одеколону. Він хоче сподобатись своїй дружині. Це тебе не зворушує?

— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.

—* Чому ж тоді вона вийшла за нього?

— Відтоді вона стала на шість років старшою. Ліза вийшла заміж у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м’яса.

— То чому ж вона не залишить його?

— Бо він погрожує, що повбиває всіх її рідних.

— Це вона тобі так казала?

— Авжеж.

— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!

Ґеорґ пускає гарне кільце диму.

— Коли ти, гордий циніку, матимеш стільки років, як я, то, певно, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, що віриш, буває навіть правдою.

— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?

— Так, та вдова справжнє лихо, — відповідає Ґеорґ. — А Вацек — ідіот. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому краще до нього ставиться. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі робити, ми ще встигнемо подумати.

Едуарда мало грець не взяв, коли він побачив нас. Долар підскочив уже майже до мільйона, а в нас, здається, ще невичерпні запаси талонів.

— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви фальшивомонетники! Ви потай друкуєте їх!

— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгар-тена», — поважно каже Ґеорґ.

— Чому після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?

— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що в тебе останнім часом подають під виглядом їжі, — кажу я.

Лице Едуарда наливається кров’ю.

— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!

— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гбгенцолерн».

Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.

— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!

Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.

— Ти бачиш? — питаю я Ґеорґа. — Ризенфельд! Знову тут! «Лиш той, хто з тугою знайомий…»

Ризенфельд вітається з нами.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Ґеорґ. — Наш юний ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.

— Що? — Ризенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?

— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.

— Поранив? — коротко питає Ризенфельд, оглядаючи мене.

— Тільки підошву, — каже Ґеорґ. — А Вацек дістав невеличку рану.

— Знову брешете?

— Цього разу ні.

Я з захопленням дивлюсь на Ґеорґа. Його нахабство не знає меж. Однак Ризенфельда не так-то легко подолати.

— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.

— Хто? — питаю я. — Вацек?

— Ви!

— Я? А чому не ви?