Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Полішинель! — пирхав Винниченко.

— Кирпатий Мефістофель! — пирхав Грушевський. Він був проти публікації «чергової порнографії», романа «Записки кирпатого Мефістофеля», про що й записав свою осібну думку в редакції ЛНВ.

Вони вийшли на кін усі втрьох, дружно обнявшись, — наче символ міцного братерства, і гучні оплески та вигуки «віват» зустріли провідну трійцю з лав українського лицарства.

Сідаючи, вони ще бубоніли щось, кожний собі під ніс.

Наминаючи бороду, Грушевський бубонів, що колись таки дасть одкоша цьому брандахлистові–сексуалістові.

Винниченко не висловлював ніяких погроз чи нахвалянь, тільки муркотів романс Глінки на слова Кукольника:

Така вже була в нього звичка: роздосадуваний будь–чим, він завжди починав наспівувати.

Та зразу ж він і урвав себе: як завжди в таких випадках, на пам'ять приходили чомусь російські романси, і було це, певна річ, ніяк не національно. Чортихнувшися, він мерщій замуркотів іншої:

Він був роздосадуваний вкрай: ще цей Петлюра випинається перед очі! Петлюри Винниченко недолюблював — за його вдавання з себе якогось загадкового кобищанського Гамлета. Поява Петлюри на з'їзді взагалі видалась йому підозрілою: в записах мандатної комісії Петлюра показав себе членом партії українських соціал–демократів, а після дев'ятсот п'ятого року, коли їм довелось якийсь час працювати разом, Петлюра — це Винниченкові було достеменно відомо — зв'язки з партією порвав, цілковито легалізувався і видавав у Москві проросійський журнальчик з закликами до українців воювати за «єдиную и неделимую» Росію. І як він пропхався сюди — від цілого фронту — проноза, пройда, пройдисвіт? От з якими людьми — людинками, людцями — доводиться будувати Україну!..

І взагалі Винниченкові було кисло на душі.

І, як завжди в таку хвилину, на нього нахлинули жалісні ремінісценції та стало шкода себе самого.

Отаке його безталання! Змалку — нужда і нужа: злиденне дитинство, безрадісна юність, бідність і поневіряння, неспинна виснажлива праця. Малолітній пастушок у своєму селі, волоцюга–заробітчанин по наймах — у полі, при машині або в крамниці на побігеньках. І знову на побігеньках — дрібним репортером у найдрібніших газетках: журналізм останнього пошибу! Нарешті, література! Дні і ночі над папером з пером у руці: десятки аркушів щорічно — продуктивність більша, ніж у будь–кого! Хіба що один Достоєвський спромогався писати швидше та більше… І за таку надмірну, невропатологічну працю — завжди тільки образа і кошики, образливі копійки, милостиня з ласки меценатів національного життя. Ні слави, ні хліба, самі сльози, — хіба не потягне в російську літературу, якщо тебе там признають? А цей скаредний буржуа, цей домовласник національної справи, експлуататор українського відродження, ще сміє тобі колоти очі!

Винниченко з ненавистю позирнув через плече на Грушевського. І зразу відсахнувся, бо борода Грушевського — вже не фігурально, а зовсім натурально — наколола йому очі: Грушевський саме в цю секунду нахилився близько до нього. Софія Галечко, зайшовши в президію, допіру щось сказала йому на вухо, і тепер губатий Грушевський плямкав своїми варгами, шукаючи вухо Винниченка:

— Володимире Кириловичу! — шепотів Грушевський. — Голубе мій!..

Він шепотав мило й лагідно, зовсім по–дружньому, неначе ніякої сварки між ними зовсім і не було.

А втім, справа була і справді надзвичайно важлива — така, що мала ту ж мить замирити обох проводирів національного життя, якщо вони справді вважали себе проводирями.

Річ у тому, що зовсім неждано прибув до Києва французький міністр Альбер Тома, який от уже другий місяць об'їздив російські фронти, намовляючи солдатів російської армії воювати до переможного кінця. Прибувши з Південно–Західного фронту, Тома простісінько з поїзда прослідував у зал Купецького зібрання, де «Викорого» — «Виконавчий комітет ради об'єднаних громадських організацій» міста — влаштував урочистий мітинг з нагоди прибуття високого представника держави — союзниці у війні, ще й — лідера французької соціалістичної партії та члена Другого соціалістичного Інтернаціоналу.

Сумніву ніякого не було, що й Центральна Рада теж повинна вітати таку високу особу. Цього вимагав престиж, цього потребували самі інтереси справи: так же потрібно було, щоб вільна Франція сприяла утвердженню української державності, щоб поклопоталася за це перед всеросійським Тимчасовим урядом!

— Словом, ви мене розумієте, любий Володимире Кириловичу! — жарко шепотів Грушевський. — Я, як головуючий, мушу залишитись тут. Крім того, ви ж знаєте, я вже мав розмову з мсьє Енно, представником самого президента Франції, і було б неполітично вітати мені, бо ж Пуанкаре — радикал, а мсьє Тома — соціаліст: хтозна, які там між ними взаємини? А ви — теж соціаліст. Кому ж, як не вам, лідерові української соціал–демократії, вітати пана–товариша Альбера Тома?

Винниченко був з цим цілковито згодний: звичайно, йому, не Грушевському ж — цьому «теж соціалісту» від понеділка на тому тижні!

— Ідіть, спішіть, біжіть, дорогенький Володимире Кириловичу! Паняйте моєю бричкою — до Купецького не близький світ.

Винниченко похапцем підхопився. Тоді поволі, поважно вийшов геть.

Була щойно сьома година, і точно о сьомій, — як і щодня, — відбувалась чергова інструктивна нарада групи товаришів при міському комітеті більшовиків.

Голова київської